Мсьє Бук похитав головою. Його думки повернулись до жахливих відкриттів, що стались за останніх півгодини.
— Брехня… І знову брехня… Мене вражає, скільки брехні ми почули цього ранку.
— І це ще не все, — життєрадісно промовив Пуаро.
— Ви так гадаєте?
— Я дуже розчаруюсь, якщо це не так.
— Ця двозначність просто жахлива, — сказав мсьє Бук. — Та, здається, вам це подобається, — додав він із докором.
— У цьому є свої переваги, — мовив Пуаро, — якщо ви вкажете тому, хто вам збрехав, на правду, вони зазвичай її визнають, — часто з несподіванки. Важливо вгадати правильно, щоб досягти такого ефекту.
Це єдиний підхід до цієї справи. Я обираю пасажирів по черзі, вислуховую їхні свідчення та кажу сам собі: «Якщо той чи той обманює, то в чому саме і яка в них на це причина?». І я відповідаю: якщо вони обманюють — якщо, зауважте, — це може бути лише з певної причини про певну річ. Ми це виконали дуже вдало з графинею Андрені. Ми продовжимо тепер використовувати той самий метод із кількома іншими особами.
— І припустимо, друже, що ваш здогад не виправдається?
— То одна особа у будь-якому разі позбавиться підозри.
— Ах! Процес виключення.
— Саме так.
— І кого ми візьмемо за наступного?
— Ми візьмемоа того pukka sahib, полковника Арбатнота.
Розділ шостий
Друга розмова з полковником Арбатнотом
Полковник Арбатнот був очевидно незадоволений викликом у вагон-ресторан на другу розмову. На його обличчі був погрозливий вираз, коли він сів та промовив:
— Що?
— Прошу мене пробачити за те, що викликаю вас удруге, — мовив Пуаро. — Та є ще деяка інформація, яку, я гадаю, ви можете нам надати.
— Невже? Я маю сумнів.
— Для початку, бачите цей йоржик для люльки?
— Так.
— Він не ваш?
— Не знаю. Я не ставлю на них особисті помітки.
— Чи вам відомо, полковнику Арбатнот, що ви є єдиним серед пасажирів вагона «Стамбул—Кале», хто курить люльку?
— У такому разі, він, можливо, — один із моїх.
— Ви знаєте, де його знайшли?
— Жодного поняття.
— Поряд із тілом вбитого чоловіка.
Брови полковника Арбатнота піднялися.
— Чи можете, полковнику Арбатнот, сказати нам, як він міг там опинитися?
— Якщо ви маєте на увазі, чи то я його там загубив, то — ні, не я.
— Чи заходили ви колись до купе містера Ретчетта?
— Я навіть ніколи з ним не спілкувався.
— Ви з ним ніколи не спілкувались і ви його не вбивали?
Брови полковника знову підскочили вгору, наче сардонічно.
— Якби я це зробив, то навряд чи повідомив би вас про цей факт. Проте я не вбивав цього чоловіка.
— Ах, гаразд, — пробурмотів Пуаро. — Це неважливо.
— Перепрошую?
— Я сказав, що це — неважливо.
— О! — Арбатнот мав приголомшений вигляд. Він неспокійно оглядав Пуаро.
— Бо, бачте, — продовжив маленький чоловічок, — йоржик не має великого значення. Я сам можу навести одинадцять прекрасних пояснень його наявності там.
Арбатнот витріщився на нього.
— Насправді я хотів вас побачити із зовсім іншого приводу, — не зупинявся Пуаро. — Міс Дебенгем, напевно, вам говорила, що я підслухав дещо сказане вам на станції Конья?
Арбатнот не відповідав.
— Вона сказала: «Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду». Чи знаєте ви, про що йдеться?
— Перепрошую, мсьє Пуаро, але я змушений відмовитись відповідати на це запитання.
— Pourquoi?
Полковник сказав напружено:
— Я порадив би вам запитати саму міс Дебенгем, про що йдеться.
— Я запитав.
— І вона відмовилась розповісти?
— Так.
— Тож, я гадаю, має бути цілковито зрозуміло, навіть для вас, що я не промовлю ні слова.
— Ви не виказуватимете секрету леді?
— Можна й так сказати, якщо вам це більше подобається.
— Міс Дебенгем сказала, що це стосується її особистих справ.
— То чому б не сприйняти це так, як є?
— Тому що, полковнику Арбатнот, міс Дебенгем можна назвати дуже підозрілою особою.
— Нонсенс, — промовив полковник із теплотою.
— Не нонсенс.
— У вас нічого на неї немає.
— А як щодо того, що міс Дебенгем була компаньйонкою-гувернанткою у домі Армстронґів у той час, коли викрали маленьку Дейзі Армстронґ?