Я пам’ятаю, що Макквін звертав увагу, і не раз, а двічі (другий раз досить грубо), на те, що Ретчетт не розмовляв французькою. Я дійшов висновку, що вся ця справа за двадцять три хвилини до першої — це комедія, розіграна спеціально для мене! Усі могли розгадати той трюк із годинником — він досить поширений у детективних романах. Вони припустили, що я також його розгадаю і, покладаючись на власну геніальність, припущу також, що, оскільки Ретчетт не розмовляв французькою, то голос, який я чув за двадцять три хвилини до першої, був не його і Ретчетт мав бути уже мертвий. Та я впевнений, що за двадцять три хвилини до першої Ретчетт досі спав своїм медикаментозним сном.
Але той спосіб спрацював! Я відчинив двері та визирнув. Я, власне, почув фразу французькою. І якби я був таким неймовірно недолугим, що не зрозумів би значимості тієї фрази, мою увагу на це звернули б навмисно. Якщо потрібно було б, то Макквін зробив би це відкрито. Він міг сказати: «Перепрошую, мсьє Пуаро, але то не міг бути Ретчетт, той, кого ви чули. Він не розмовляє французькою».
— Тож який був справжній час злочину? І хто вбивця?
— На мою думку, і це лише думка, Ретчетта вбили ближче до другої години, найпізніший час, який лікар вказав як можливий.
— А щодо того, хто вбивця…
Він замовк, дивлячись на своїх слухачів. Він не міг поскаржитись на нестачу уваги. Усі очі були спрямовані на нього. У такій тиші можна було б почути, як падає шпилька.
Він продовжив повільно:
— Мене особливо вразило те, що надзвичайно важко довести вину будь-кого у цьому потягу, і ще дуже цікавий збіг у тому, що підтвердження алібі щоразу надходило від «малоймовірної» особи. Так, містер Макквін і полковник Арбатнот надали алібі один одному — двоє людей, які навряд чи колись були знайомі. Те ж саме трапилось із англійським камердинером та італійцем, із шведською леді та англійською дівчиною. І я собі сказав: «Це надзвичайно, вони всі не можуть бути причетні!»
І тоді, мсьє, я побачив світло. Вони всі були причетні. Бо щоб стільки людей, пов’язаних зі справою Армстронґів, подорожували одним потягом за збігом обставин — це те що малоймовірно, а просто неможливо. Це не могла бути випадковість, це був задум. Я пам’ятаю вислів полковника Арбатнота про суд присяжних. Присяжних має бути дванадцять… було дванадцять пасажирів… Ретчетту було завдано дванадцять ножових ударів. І ще одна річ, що не давала мені спокою: незвичне скупчення людей, що подорожували у вагоні «Стамбул—Кале» в цю пору року, має пояснення.
Ретчетт утік від справедливості в Америці. І немає сумнівів у його вині. Я уявив самопроголошений суд присяжних, які винесли йому смертний вирок, і які, через безвихідь, змушені були самі його стратити. І одразу за такого припущення вся справа прийшла в абсолютний порядок.
Я бачив це як ідеальну мозаїку, кожна особа грала відведену роль. Усе було організовано так, що якби підозра впала на когось одного, то всі інші виправдали б звинуваченого і заплутують усю справу. Свідчення Гардмана були потрібні в тому разі, якщо хтось ззовні стане підозрюваним і не зуміє довести алібі. Пасажири вагона «Стамбул» були в безпеці. Кожна подробиця їхніх свідчень була похвилинно підготовлена заздалегідь. Уся затія була хитро спланованою головоломкою, організованою в такий спосіб, що кожна нова деталь, що виходила назовні, робила кінцевий висновок усе складнішим. Як зазначив мій друг мсьє Бук, ця справа видається фантастично неможливою! Саме так це враження можна висловити.
Чи такий висновок мав пояснення? Так, мав. Природа ран була такою: кожну наносила інша особа. Фальшиві листи з погрозами, а фальшиві вони тому, що не були правдоподібними, — створені лиш як доказ. (Без сумніву, були й справжні листи, які попереджували Ретчетта про його долю, але вони були знищені Макквіном і замінені фальшивими.) А ще та розповідь Гардмана про те, як його до себе закликав Ретчетт, що є, звичайно, брехнею від початку до кінця, і опис загадкового «маленького темноволосого чоловіка з жіночим голосом», який є дуже зручний, бо не кидає тінь на жодного з провідників спального вагона й рівноцінно може бути застосованим як до чоловіків, так і до жінок.
Сама ідея ножових ударів є дуже цікавою, проте, якщо задуматись, ніщо не може відповідати обставинам настільки ідеально. Кинджал був зброєю, яку може використати хт завгодно — і слабкі, і сильні, до того ж вона безшумна. Я гадаю, хоча можу помилятись, що кожен з них заходив у затемнене купе Ретчетта через купе місіс Габбард і наносив удари! Вони самі ніколи не дізнаються, який саме удар його вбив.