— Та ви ж самі казали,— борониться сторопіла дівчина,— що намагаєтеся...
— Дідько з цим. А може, я й справді відвезу вас, пані Агнешко, назад, до міста? Не для вас це село, дивуюсь отим дурням з інспекторату...
— Пане Балч — уриває його Агнешка. (Щось шкребе в горлі, ловить себе на думці, а те шкрябання на мові її прихованого самоаналізу не що інше, як бажання сказати щось тоном, якого не любить, але погамувати не може).— Для вчителя «важке» місце — не кара й не ганьба. Навпаки, щось почесне...
— Це всім відоме. Вільно!
— Ви маєте рацію. Банальність. Вибачте... Всі щось дуже приглядаються до нас. Чому?
— Бо ще не бачили мене з такою дівчиною.
Проминули кузню. Осторонь, в покинутому колодязному бетонному крузі, сидить троє підлітків; нічого не помічають: так захопилися грою в карти.
— Боже помагай! — гукнув до них Балч.— Іде карта?
Навіть голів не звели, як поглухли. Все ж, нарешті, один із них, найстарший, русявочубий, закліпав очима, забурмотів напівнепритомно:
— Та так собі, товаришу війт. Аби на чвертку...— Та помітив Агнешку і нараз умовк, наче йому відняло мову. Навіть рота не закрив.
— Колись я вас навчу стояти по команді «струнко», гравці! — уже минаючи хлопців, кидає Балч. І до Агнешки: — Старанна, як бачите, у нас молодь. Самовдосконалення, урок арифметики: двадцять одне, шістдесят шість, тисяча.
Ось уже й невеличка сушарня для слив, що здалеку війнула гострим, димним запахом. Щось шмигнуло на порозі, дверцята хитнулися й причинилися. Балч, немов спійманий на гарячому, гнівно зціплює зуби. Кладе Агнещині речі на землю.
— Беріть самі,— кидає жорстоко.— Перепочину.
— Завинила. Забула про ваш вік.
— Ти ще оціниш мій вік, Агнешко!
— Але не настільки, щоб перейти з вами на «ти». Прошу й вас затямити це.
Аж тепер Агнешка здогадалася. Балч не повівся з картярами більш круто, бо соромився своєї ноші. Дівчина чіпляє свою сакву на плече й піднімає валізу та несесер. Флокс біжить під сушарню, обгавкує причинені двері. Балч скрадливо підходить туди ж і різко відчиняє їх.
— Льодо, вилазь! Подуріли всі сьогодні з своїм хованням.
І на мить зникає в пітьмі сушарні. Незабаром виводить звідти, підштовхуючи, товстеньку, із сяк-так пофарбованим волоссям блондинку, вдягнену в претензійне яскраве кімоно з чорно-рожевим візерунком зигзагів та спіралей.
— Шпигуєш! — чує Агнешка лютий шепіт Балча. І її, теж гнівну, різку, як удар леза, відповідь:
— Брелун!
Проте обличчя тієї в кімоно відразу набирає кисло-солодкого виразу. Пані сунеться до Агнешки з простягнутою рукою. В лівій тримає повну миску чорних поморщених сливок. Покрикує якось протяжно:
— Знаю! Чекаю! Власне, син розповідав... Не може нахвалитися!.. А це беру сливок на компот... син щось недужий... Беру їх, аж дивлюся — веде до нас наш війт гостю. Моє прізвище Пживлоцька, магістр Пживлоцька, вдова капітана. Пане Зенон, чи можу я...
— Не прикидайся дурненькою, Льодо,— перебиває Балч і передражнює її: — пане Балч, пане... Для чого все це удавати? І так кожний довідається...— А потім до Агнешки: — Гляньте на неї, будь ласка: отака вона. Соромиться, що я став селюком.
— Пане Зенон,— іронізує жінка, вимушено всміхаючись,— які жарти? Ви теж людина освічена, з становищем...
Балч чвиркає слиною, махає рукою й швидко йде вперед.
Пживлоцька воліє не помічати грубість. Схилившись, піддобрюється до Флокса, лащить його, по-дитячому шепелявить, нашіптуючи щось пестливе. Діждавшись, поки Балч відійшов, вона в запалі послужливості вириває з Агнещиних рук несесер і навіть намагається взяти й валізу. Агнешка остуджує її рішучим, промовистим поглядом.
— Нелицарський наш війт. Міг би допомогти вам.
— Але ж ви бачили, що він ніс,— досить просто говорить Агнешка.— І віддав мені, аж коли засоромився.
— Фальшивий сором.
— Взагалі — смішний. Типовий для так званих справжніх чоловіків.
— Ви знаєтеся на чоловіках? Така молода?
— Трохи знаюся. Взагалі на людях.
— Ви сміливо формулюєте свої думки.
— Намагаюся. Не люблю... гучних фраз. Надаю перевагу щирості.
— Точнісінько, як я. Напевне, ми подружимо.
Балч, що відійшов недалеко, обертається:
— Не вірте їй. Вона вже не терпить вас. І це, боюся, через мене.
— Пане Балч! — відказує Льода.— Я з вами ще побалакаю. Навіть зараз!
— Зараз ти зробиш те, що я скажу. Порозмовляємо ж увечері, як завжди. Коли син засне.