— Я звільняю тебе, Зависляку, з твоєї,— голос його зазвучав іронічно,— посади. Ти не підходиш. Замкни Двері, ключ віддай мені. Клубом займуся сам. Треба подумати, як відзначити роковини. Прибудуть гості, ми не можемо осоромитися. Купу ж брухту не продамо. Котел або відремонтуємо, або купимо новий. Це думка і вчительки.
Гуркіт затих. Десь недалеко грюкнули дверцята і знову загуркотів мотор.
— Неправда! — кричить Агнешка.
Хтось біжить, шарудячи чобітьми по дрібних камінцях, а ще хтось, другий, за ним. Балч випускає руку Агнешки, З-за щербатого муру, приязно вітаючи присутніх внизу, з’являється чоловік, якого Агнешка відразу впізнає. Кремезна постать, русявий чубчик над лобом.
Зависляк, згорбившись і приховуючи раптовий переляк в очах, задкує від порога, намагається сховатися за спинами тих, що збилися в найгустіший гурт. Балч зупиняє його заспокійливим порухом брів.
— А це що, Псякреньтка,— гість роздивляється по людях,— Збори просто неба?
Простягає Агнешці руку, та подає йому ліву руку й підтверджує:
— Атож, збори.
— Контузія? — стурбовано висловив він здогад, показуючи на її руку.
— Ні, так собі. Минеться.
Зюлковський огледівся, відшукав очима Тотека, який був тут же, коло муру, швидко махнув рукою, щось підморгнув, чи то заспокоюючи, чи, може, жартівливо виказуючи своє розчарування.
— Ви здивовані,— звернувся гість до Агнешки,— що я знову тут? Що ж, коли не гора до Магомета... Ні, не те. Просто випала нагода, от і скористався. Певно, ви ще більше здивуєтеся в школі. Ні, зачекайте. Можете докінчувати вашу розмову, поки там лікар розкладе свої інструменти.
І до Балча:
— А я до вас, товаришу Балч. Якщо дозволите, хотів би з вами побалакати. Але, може, не тут.
— Звичайно. Прошу до мене.
Балч швидким поглядом зміряв Зависляка, що скулився під муром, і, чемно припрошуючи приїжджого, пропускає його перед себе. Обоє йдуть до дороги. З-під муру вибігає Тотек і зникає, зсуваючи за собою лавини щебеню.
І тільки тепер юрба полегшено зітхнула, почулося неголосне:
— Збараніло зіллячко.
— Якби він сказав відчинити й заліз туди...
— Не додумався, дурний. Збори йому привиділися.
— А ви, пані, гарно граєте,— криво усміхаючись, однак якось не без похвали сказав Пащук.
Отакі вони, дивується Агнешка, ці люди. Можуть гризтися в своєму замкнутому кубельці, та при першій же загрозі ззовні перетворюються в мур непроникної, мовчазної змови. Ні, вона не здобула б їхньої прихильності, якби навіть викрила їхню кривду, якби навіть захищала їх.
— Неправда,— відказує Агнешка Пащукові.— Я не граю. Це ж були збори. Ваші збори.
— Де там! — відмахнувся Пащук.— Що ми можемо вдіяти? Чиясь інша голова відає цим, не наша.
— Бо ви самі так хочете. Все можна змінити.
І відразу в Агнещині слова вплітається повний запеклого, бурхливо-схвильованого розпачу вигук старшого Оконя:
— Треба змінити війта! Війт нам потрібний, а не економ!
Присутні захвилювалися; здається, в них пробудилася довго стримувана відвага.
— Міхале, чи ти, бува, не хворий! — застерігає брата Юзек Оконь.
— Він правильно сказав!
— Хай буде коваль!
— Семен Поліщук!
— Семен! Семен!
Макс, вклавши пальці в рот, оглушливо свище, а потім по-блазенському кривить обличчя:
— Я голосую за Зависляка!
Його перебивають інші, такі ж гучні вигуки й свист:
— Гуральник — злодій!
— Партач!
— Що це ти так дивишся, Зависляче,— наступає на Януарія Міхал Оконь,— Лети до хазяїна, скаржся...
Макс уже встиг, моргнувши, порозумітися з приятелями, і ті враз заворушилися, сунуть на збунтовану громаду, заклавши руки в кишені. Лише Макс виставляє наперед свою залізну куксу.
— Пора на обід, людоньки! Гайда, гайда! Досить гратися! — Макс звільна вклоняється Агнешці.— Я скоро прийду до лікаря укол робити. Тільки не скажу вам який, бо соромно.
Та ніхто вже не засміявся. Люди неохоче, мовчки розходяться. Солом’яний вогонь як зненацька спалахнув, так швидко й погас. Агнешка мовчки відвертається від Макса і всіх інших. Вона тут не потрібна. Все, що тут діється, відразу ж віддаляє її від кола цих людей, їхніх справ, їхніх несподіваних вчинків і порухів душі. Ніхто не сказав їй на прощання жодного слова, ніхто не проводжає її, знову сама. Нишком розтирає ще здерев’янілу руку, що ниє й досі. Тепер до школи! Звідти вже долітає гудок машини. Напевне, кличуть її.
Важкий день, подумає Агнешка кілька годин пізніше, вже смерком, коли школа нарешті почне порожніти. Важкий і дивний. Особливо дивний тим, що вона, як це інколи траплялося з нею й раніше, не була нічим здивована. Відразу ж, як тільки біля підзамчя так неждано з’явився Зюлковський, вона, здається, здогадалася й про ту, іншу несподіванку, яка чекала її в школі. І, може, саме тому спершу, щоб впевнитися у своєму здогаді, не дуже й поспішала. Та й пізніше, коли вже чула настирливі гудки машини, теж, корячись якійсь затятості почуттів, зволікала, не квапилась на нову зустріч у школі. І здогад підтвердився. Стах! Привіталася з ним звично, по-приятельському щиро, опанована й спокійна. Присутність дітей полегшила перші жести й слова після довгої розлуки, прогнала незручність, яка могла б виникнути, коли б вони зустрілися наодинці.