— Як же я повернуся ось така мокра,— жахається Агнешка.
— А навіщо повертатися?
— Мушу.
Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.
— Послухай, Агно,— лагідно, м’яко починає Стах.— Переведешся тут, змарнуєшся.
— Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.
— Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.
— Прошу тебе, не починай усе знову.
— Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.
— Ти міг і повернутися, я не забороняла.
— А професор?— сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.— Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?
— Боронь боже! Його дочка непогана.
— Агно!
Мовчать довгенько, обоє розгнівані.
— Агно,— повторює вже лагідно, кладучи голову їй на коліна.— Не опирайся. Ти ж тут будеш сама-одна проти всіх і всього.
— Неправда. Я не буду сама.
— Як це? А з ким же?
— Таких, як я, багато, більшість.
— Китайське казання. Мене нервують ці міркування. Що тобі з інших у такому становищі? Ти будеш тут тільки одна, сама.
— Тобто якщо, скажімо, говорити про нас обох, коли ми не сидимо одне біля одного, як зараз, то ти не відчуваєш, що я десь є на світі.
— Ах, ти все перевертаєш догори дном. А простіше: я хочу, щоб ти була зі мною, справді.
— Як?
— Поберемося. Зрозуміло ж...
— Зрозуміло... А далі? Для мене?
— Хіба цього мало? Зрештою, побачимо.
— Запізно вже.
Аж занімів, не можучи знайти й слів.
— Я стою та й думаю,— тихо, ображено,— чого я, власне, сюди приїхав?
— Щоб мені зробити приємну несподіванку, я так гадаю,— відповідає Агнешка удавано весело.
— Ця несподіванка подіяла надто сильно. Перетворила тебе в стовп солі.
Тепер образилася Агнешка й одсувається від Стаха:
— Шкода, що ми не можемо порозумітися.
— Агно, я тебе розумію,— обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.— Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?
— У тебе гарний голос.
— Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...
— Скінчитися... я слухаю.
— Я — в місті, ти — тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...
— То ти не хочеш мене поцілувати.
Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.
— Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.
— Соромишся, боїшся?
Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.
— Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!
Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.
— Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.
— Про що це ти?
— Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.
Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.
— Ти — Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!
Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.
— Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.
— То хіба це погано? Ти так говориш...
— Це дуже добре.
— Отже?
— Отже, мушу тікати звідси.
— Агно, боже мій! Що з тобою? Ти плачеш?
— Зовсім ні. Поцілуй мене.
Десь оддалік гримнув постріл. Агнешка схопилася на ноги. Другий постріл, третій.
— Вертаймося, Стаху. Зберуся. Ти пошукай Ізу й Толека, приготуйте мотоцикли.
— Перечекаймо цю стрілянину.
— Ах, то таке собі. Салюти.