— Вітаю, пані. Чим можу служити?
— Не знаю...— Агнешка нараз відчуває в своєму голосі абсолютну порожнечу.— Я думала, що, може, вже повернувся товариш Балч.
— А я взагалі не знаю, чи він кудись виїжджав. Мене це не обходить. Як бачите, я дослужилася посади продавця, а це забирає час і увагу.
Говорить Льода ніби байдуже, а проте в її словах відчувається роздратування. Вона раз у раз відважує бронзовою гиркою рівні порції цукерок. Кожну порцію висипає в паперовий пакетик і кладе обік; вже ціла пірамідка тих пакетиків височить біля неї, а вона все важить.
— Семене,— відривається Агнешка від отого бездумного споглядання,— я щиро, щиро вдячна.
— Нема за що.
— Ах, є! Тільки, Семене, як думаєш...
— Я не думаю,— уриває він її з якимсь сухим смутком.— Я, бачте, не для думання...
— Якщо мене не обманює слух і зір,— озивається Пживлоцька,— то вам, пані, треба поспішати назустріч гостям.
І справді, біля ганку школи з тріскотом і з брязкотом, пирхаючи, зупинилася досить незвична, військового зразка машина — брудно-зелений всюдихід з доробленою дорожною будою. Чоловік, що саме вистрибнув з машини, витягує з буди клунок, в якому Агнешка впізнає свій багаж.
— Інспекція! — вжахнулася Агнешка в розпачі, вже біжучи до дверей,— А дітей нема...
Льода Пживлоцька проводжає її важким, довгим поглядом, тоді переводить очі на Семена, який, не відвертаючись од прилавка, допиває пиво.
— Перепало й тобі,— говорить тихо, з якимсь глумливим панібратським співчуттям,— через неї. Щось розгулявся війт. Від суботи — наче інша людина.
Семен мовчить, мовби й не чуючи. Пживлоцька силкується відновити розмову:
— Семене, я ж з тобою балакаю!
— Чую.
— Скажи мені, було вже між ними щось?
— Посоромилася б, пані Пживлоцька.
— Гаразд, гаразд. Але все-таки скажи...
— Не вартував біля них. Під чужим ліжком не сплю.
— Він же так дав тобі в пику, бійся бога. Аж за милю було чути, а ти...
— Дав то дав...
— Вона тобі подобається, Семене?
— Можливо.
— Бідна Павлинка.
— Ви тільки про це й думаєте... Здуріти можна!
— То забирай свій товар і не заважай. І без тебе клопоту вистачає.
Семен запихає пакунки з цукерками у полотняну торбину і виходить, навіть не попрощавшись. На вулиці зупиняється, заклопотано чухає скуйовджену, як трава, чуприну. Крадькома позиркує у відчинене вікно Агнешки, простує до озера, дослухаючись. Аж нарешті полегшено зітхає, вловлює ледь чутний, але добре знайомий гуркіт вантажної машини. Комендант повертається. Ще встигне.
Вітаючись, Агнешка це розчула жодного з трьох, невиразно вимовлених прізвищ. Бо й той, із зухвалим світлим чубчиком над бровою, що так люб’язно опікувався нею два дні тому, чи то від хвилювання, чи, може, щоб знову нагадати про себе, відрекомендувався їй ще раз, але, на жаль, збентеження й гостра тривога, що молотами била їй в скроні, мовби притупили її слух. Нехай так, вже нічого не зарадить: через півгодини її кар’єра скінчиться. Вже було мало не попрохала, щоб клунок її кинули назад у машину. Та не встигла, бо отой Іксциський і Псякреньтка (він одразу ж, з першими словами, вжив цю кумедну лайку, що вона її так намагалась пригадати) вже понесли її клунок до помешкання. Тож і мусила Агнешка зайнятися Іксинською, особою найбільш офіційною з усієї трійці. Багаж поклали в кутку класної кімнати. Агнешка запросила гостей до себе і стало відразу якось буденніше, спокійніше, коли вони повсідались на ліжку й на єдиний у кімнаті стілець.
— ...і то так, псякреньтка, завжди зі мною. Я таке зіллячко, що, де не посій, зійду. Я сам набився інспектором. От і знов я у вас, колего.
— Я щиро рада. Справді. Тільки...
— Отож-то,— впадає їй у тон Іксинськнй.— Дороги погані, від води тягне. Неприємна місцевість. Неприємна й небезпечна.
— Чому? — пильно блискає своїм пенсне його товаришка, особа непевного віку, худа й кощава, наче безбарвна, з ніздрями, що безупинно сіпаються, наче ловлячи неприємний запах.
— Про Хробрички зле кажуть... Якось читав доповідну...
— Не перебільшуй, любий,— заспокоює Псякреньтка.— Скрізь люди як люди.— І до Агнешки, уважно, попри посмішку в очах: — Ну, як вам тут? Не даєтеся з кашею з’їстись?
— Поки що,— Агнешка обережно зважує слова,— ніби все в порядку. Дякую, що не забули, за турботи, тільки...