І несподівано для Агнешки вона обіймає її й цілує в щоку.
— Я просто щаслива...— шепоче Агнешка і відразу ж ловить погляд Псякреньтки, задумливий і пригаслий. Лякається;— Тільки ви,— атакує його з ходу, щоб позбутися непевності,— мовчите чогось... Кепсько було?
Псякреньтка переводить погляд на війта й міліціонера, котрі саме виринули з-за рогу будинку. Зволікає з відповіддю.
— Ні, якраз навпаки. Навіть дуже добре.
Тепер вже й інспектор помітив Балча. Підкликає його жвавим жестом.
— Війте, моє вам шанування,— простягає руку Балчеві.— Щось я не розумію, звідки цей поголос, ті чутки... Видно, це якась злісна чи принаймні застаріла інформація. Що ж... село як село. Школа непогана. Добра надія на майбутнє. Порядок зразковий. Що, колего Жванець? Зразковий же?
— Щиро кажучи,— тихо говорить Агнешка,— що і я побоювалась. Сьогодні все бачиться інакше, зовсім інакше.
— Отож-бо,— радіє інспектор.— До побачення. Дуже, дуже добре.
Схрещуються руки в прощальному потискові. Псякреньтка сідає за кермо. Іксинський підсаджує Іксинську в буду і сам нарешті вмощується, постогнуючи.
— Навесні я радила б розбити садочок,— вихиляється інспекторка.— І вазони на вікнах. Це дуже прикрашає й милує око.— Сказавши це, вона затулює рота великим чоловічим носовичком, готуючись до сподіваної атаки куряви.
Визирає зі свого віконця і Псякреньтка, гукає Агнешці:
— Пам’ятайте: в разі чого бийте на сполох.
На цю осторогу всі реагують, як на жарт, веселим сміхом.
Нарешті поїхали.
— Страх — і по страхові,— озивається Балч.— Удалася показівочка на всі п’ять.
Голос його, як звичайно, глузливий, однак бринить дружньою, приязною гордістю.
Агнешка не тямилася від щастя. Вона забула, не хоче пам’ятати зараз про чвари й травми. Мимохіть, радісно хапає Балча за обидві руки:
— Дякую! Ах, дякую!
— Бачите, пані,— посміхається Балч,— не такий страшний чорт... І мене радує, що на щось таки придався.— Не випускаючи її рук із своїх та нахиляючи голову, додає тихіше: — Про вчорашнє прошу забути.
І хитнув головою в бік Мигдальського.
— Пробачте. Можете зайнятися офіційними справами.
Міліціонер, пронизливо скриплячи своїм велосипедом, наближається до Агнешки; Балч же чемно відходить на кілька кроків убік і помічає Семена, навантаженого важким ранцем. Нетерплячим жестом наказує йому сховатися за стіною.
— Хотів би дещо запитати, оскільки я у справу служби...— невпевнено починає Мигдальський.— Ви, громадяночко, значить, задоволені своєю роботою? Чи не так?
— Дуже! — стверджує Агнешка голосно, перевіряючи розпроміненими очима, чи чує її Балч.
— Ніхто вас тут не кривдив? Не чіпав?
— Коли?
— Учора, під час розваг, наприклад.
— У мене були свої гості,— відповідає не досить ясно дівчина.
— Такі собі двоє...— здогадується Мигдальський.— На мотоциклах їхали звідси, факт.
Агнешка хвилину мовчить, роздумує.
— І вони поїхали далі?
— Нібито. Але номери їхні я про всяк випадок записав,— і починає гребтися у своїй сумці.
— Облиште це,— неприязно стримує його Агнешка,— Замість того щоб записувати, ви могли відразу ж потурбувати нас.
Бали пирскає сміхом, і міліціонер втрачає рештки поважності.
— Значить, усе в порядку? — у збентеженому голосі Мигдальського бореться підозра з жаданням святого спокою.
— Може, не все. Може, забагато випивки.
— Самогон? Потай виготовлений?
— Не знаю. Я не пила.
— Може, побили когось... га?
Агнешка на мить дотикається Балчевих очей коротким, проникливим поглядом, його — тепер уже безборонний — засоромлений усміх переважує небезпечну секунду.
— Я не була в залі ввесь час. У мене були свої справи.
Мигдальський полегшено зітхає, хоч по його сумовитих віях видно, що він не дуже задоволений собою. Одначе капітулює.
— Поголос, виходить, безпідставний. Формально й фактично все в порядку? Дякую вам.
Вже сідаючи на велосипед, по-іншому, значуще, прощається з Балчем:
— Гляди ж, Балче, бо дограєшся. Не допоможуть і ордени.
Коли ж міліціонер зник, нарешті, за тинами, Балч глибоко зітхнув і промовив:
— Вже з півгодини всі всім дякують. Дякую і я. Дякую і дивуюся.
Якимось неприємним скреготом видається нараз Агнешці оцей новий тон в Балчевій похвалі, оце двозначне підморгування. Агнешці стає соромно від тягаря співучасті й вини.
— Після всього,— каже вона Балчеві, заразом виправдовуючи й себе,— що ви зробили для школи, я не могла б інакше...
І знову отой його загадковий погляд — усе хмурніший, смутніший, зліший...
Враз ганок повниться дитячим гамором. Дітлахи, підштовхуючи Семена, що першим з’являється на порозі з порожнім уже ранцем, вибігають із класу. Юрба кричить, свистить, розмахує газетними пакуночками. В повітрі вже закружляли й цукеркові обгортки. Тільки Павлинчині діти, якісь осовілі, довше затрималися на ганку, по чому, коли вересклива юрма зникла за рогом, побігли навпростець до свого будинку.
— Це добре, що ви обдарували дітей,— озивається Агнешка.— Перший день. Я й не подумала про це.
— Реванш за грудочку цукру.
Агнещина посмішка згасає. Діти... Спіймала себе на думці, що не було серед них облич, котрі вона запам’ятала за останні два дні. І куди це вони так біжать? До автомашини Балча, що стоїть на вулиці біля крамниці. Там уже й Семен, відчиняє дверцята кабіни, затоптує недопалок, вмикає мотор. Діти з криком розміщуються на кузові.
— Ці діти...— Агнешка непевно зиркає на Балча.— Чому вони від’їжджають? Куди?
— Привезено їх, та ще й здалека, пора й назад відвезти.
Агнешка дивиться, ще не розуміючи. Її огортає холод чи страх, стискає серце, в’ялить тіло. Балч уникає її погляду. Очі опустив додолу.
— Ви, пані, завдаєте мені клопоту. Такі недогадливі,— говорить роздратовано.— Як, ви ще не збагнете? — підвищує він голос із удавано гнівною бравадою,— Як на вас, ці діти з неба впали? Позичені вони, товаришко завідуюча, позичені! Аж з-під Бялосолі, з Джевинки.
Це таке столярське село, колективізоване, тамтешній голова оковиту любить — парти виготовити, дітей на один день позичити, а чому б і ні: Заритко людина покладиста. Але ж і ми дали дещо дітям, цукерок, скажімо, аж три кілограми. Дешево. Ви, пані, бачу, вже не тішитеся. Шкода. Пообіцяв — виконав. Висока інспектура навіть бровою не повела. Хотілося як краще, дідько з цим усім. Кінець пісні.
Та все ж, всупереч сказаному, він тішився надією примиритися з нею, бо по чималій паузі, сповненої гурчанням вантажної машини і дитячим галасом, знову озвався:
— Чому ж ви мовчите? Продовжуйте! Ату на Балча!
Агнешка наче пробудилася зі сну й немовби збиралася побігти за авто, що віддалялося. Стримується. На легкому вітрі ще погойдуються різнобарвні папірці. Агнешка бездушно жде, поки вони опадуть. Безтямно повертається, минає Балча, йде до класу.
У класі сам-один сидить над зошитом Тотек Пживлоцький.
— Що ти тут робиш?
— Чекаю, пані, на другий урок.
— Не буде другого уроку. Сам бачиш. Іди собі, йди вже, Тотеку.
Вона підходить до столу, збирає свої папери, різний дріб’язок. Ні про що не думаючи, погладжує пухнасті головки айстр. Йде до своєї кімнати, така ослаблена і в такому розпачі, що й двері причинити за собою не хочеться. Перш ніж важко сісти біля столу, торкнула звисаюче під лампою суденце. Байдуже, з неохотою. Як бути? Як бути? Така ото, виходить, допомога. Слизька холодна обкладинка альбому під безсилою рукою. Кшись... Учила б я тебе, братику, одного. Делікатний шурхіт біля дверей — і за хвильку Флокс незграбно вибирається їй на коліна. Не втішай мене, песику, не варто. Були ми щасливі, але все швидко минуло і вже не вернеться.
— До кого це ви, пані, говорите? — озивається тут же, за спиною, Мар’янек.— О, хлопчик! — помічає він фотознімок на сторінці відкритого альбому.— Хто це?
— Мій братик, Кшись. Подібний до тебе.
— А де він тепер? Чи він уже великий!
— Він уже ніколи не буде... великим.
— Чому!
— Слухай, Мар’янеку,— змінює Агнешка розмову,— мені сьогодні було трохи соромно за вас. Дуже вже ви брудними з’явилися до класу. Що трапилося?
— Бо нас дядько ранком забрав до роботи, до маку,— пригадуючи, «Мар’янек кривиться, мовби збирається заплакати.
— Який дядько?
— Справжній. Дядько Януарій. І не хотів пустити нас до школи. Та Елька втекла, а ми за нею. І за нами дядько гнався. Мама нас боронила, а дядько взяв і набив її.
— Щось ти тут вигадуєш.
— Я правду кажу! — клянеться Мар’янек й ударяє себе брудною правицею в груди.— Я не брехун.
— Отож що я повинна робити, Мар’янеку,— жалібно каже Агнешка,— скажи ти мені. Що я маю робити?
— Зробіть мені, пані, гномика.
— Гаразд! — по хвилі згоджується Агнешка, мовби оживаючи від якоїсь нової, енергійнішої думки.— Приходь завтра до школи і гномик уже тебе чекатиме.
— Прийду,— охоче запевняє Мар’янек.— І Елька, і Тотек — всі прийдемо.