— Що ви, пані, робите?
Неголосне запитання Тотека як постріл. Аж зніяковіла. Отак забутися, дати пійматись на не дуже солідному занятті! Навіть не знаходить, що відповісти. Поспіль змотує шнур і продирається крізь вал терну на стежку.
— А, ти? Звідки отак несподівано? Аж перелякав мене.
— Я, пані, вас шукаю. Війт наказав, Балч.
— Навіщо?
— Бо він сам вас розшукує і не може знайти. Бігає та й бігає. Прибіг і до нас, я був один удома, спочатку він спитав, чи я вас не бачив, а потім погнав шукати вас.
— Вертайся, Тотеку, додому. Мене ти не бачив. Зрозумів?
— Це даремно. Тут він вас знайде. Я знаю краще місце.
— Що це за місце?
— Кімната. Ви її побачите.
— І не думаю ховатися. Смішно.
— А це не для сховку, взагалі цікаво. Моя таємниця. Тільки Уля знає, ніхто більше. Ви будете третьою. Будьте ласкаві!..
Бере вчительку за руку й довірливим, гарячковим рухом тягне її за собою. Однак на стежку не виводить, обоє пробираються узбіччям ямистого, покритого кущами пагорба й, зробивши півколо, від озера потрапляють на спадистий схил, захаращений битою цеглою й бетоном. Звідси, згори, видно все підзамчя, а біля підніжжя башти — вхід до прибудови, котру Балч у перший день назвав Клубом і про котру, либонь, згадувала й Павлинка, як про місце парубоцьких і заразом вартівничих ночівель брата. Неприємне місце. Аж здригається мимоволі Агнешка: старезні стіни, якісь наче струпчаті, порізані шрамами щілин і розколин, підперті скісними балками, а двері, заховані в глибокій, вигнутій дугою ніші, теж якісь непривітні, низькі, окуті іржавою бляхою, ніби підвальні. Агнешка спрямовує погляд на озеро й далі в розлогу глибінь осінньої жовтавості, що різко виділяється на фоні пелени хмар, звислих над обрієм. Від цього споглядання відриває її голосний жіночий крик, що долинає з підзамчя:
— Ах ти, п’янице клятий! День у день одне й те ж... А діти! Хто їх нагодує?
Коздроньова... Тут же, під ними, на доріжці до отих низьких дверей. Видно вже й чоловіка, вихилився з-за рогу муру. Заточується, змахує наосліп кулаком. Дружина завертає його з шляху, відпихає, борюкаються обоє в безладній шарпанині. Кулак п’яниці потрапляє Коздроньовій у живіт, мимоволі підсилений крик жінки уривається, задавлений схлипуванням.
— Ви краще не дивіться на це.— Тотек знову тягне учительку за руку.— Ніколи не ходіть туди. То мій дядько, але... Там, вибачайте, страшенно смердить.
— Смердить? У садівника?
— Ходімо звідси, прошу. В мене краще, самі побачите. Я свою Кімнату називаю ще: Самотній Куточок Мрій. Назву вичитав у романі.
— Ти любиш читати?
— Дуже. Але вже немає чого. Дюма вже перечитав уп’яте. Всі ті книги довоєнні, мама привезла.
— У мене теж є книжки. Можемо мінятися. Згода?
— O-о! Ще й як!
Але в цю хвилю Агнешку пронизує думка, що знову дає непевну обіцянку. Гномик для Мар’янека.
— Тут...
Тотек раптом зупиняється. Вони обійшли башту крутим схилом і тепер стоять біля вузької, темної, напівзасипаної діри в мурі. В неї треба протискуватися майже на колінах. За входом дерев’яні східці нагору, що вгинаються під ногами. Темний, півколом, поворот уздовж муру — і вже з’являється перед очима матова, розріджена яснота. Кімната.
Таки кімната. Досить добре, як на руїну, збережена зала з нерівностороннім шестикутником стін, більш мальовнича, аніж затишна. Крізь діри двох вирваних вікон повіває холодом. Холодом тягне й від кам’яної підлоги, й від потрісканих мурів. У кутках горбиться купа штукатурки. Вирви й лишаї, струхлявілий, переїдений вогкістю залишок минулого; небезпечно випнуту стелю підпирають жердини. Але й ця примітивна реставрація, вже, видно, досить давня, не діждалася свого завершення — і непотрібні забуті балки валяються серед різного мотлоху або стирчать назовні з обох вікон. Прямокутник заглибини на фасадній стіні колись, напевне, був досить гарний; з оздоб, що обрамлювали його, зберігся тільки уламок барельєфа над карнизом, напівстертий, ледве помітний під зотлілими латками глини. Що налякало чи, може, відбило бажання ремонтувати у недолугих реставраторів? Війна! Ні, вони, напевне, ще раніше покинули реставрацію, бо ж ці балки та жердини вже майже перетрухлявіли. Небезпечне це місце, думає Агнешка, може завалитися від будь-якого струсу.
— Тотеку, я забороняю тобі входити сюди.
— Чому?