— Невже не розумієш? — показує на потріскану, обвислу стелю.
— Ет, що там! Витримає. Я тут стріляв, і то нічого.
— Стріляв?!— жахається Агнешка.
— Ну, не дуже вже. Самими капсулями.
— Не можна! Чуєш?
— Ви не бійтеся,— примирливо тягне Тотек.— Якби щось трапилось, я сховався б у цей комин. Я туди вміщуюсь увесь. Стоячи. Показати?
Та враз він ніби передумав чи налякався і от уже тягне її в найкраще збережений закуток, до своїх скарбів. Так, тут більш затишно, за перегородкою... Але ж та сіра від пилюки стіна — це ж книги, цілий мур книг! Міцні, серійні обкладинки. Гете, Шіллер, Гауптман.
— Самі швабські,— неохоче, зневажливо інформує Тотек, мовби розділяючи розчарування супутниці.— Все це я поназбирував з усіх дір, непотріб.
— Ти не знаєш, що говориш. Це гарні, цінні книжки.
— Хто ж їх читатиме?
— Поміркуємо.
— Е, таке! Погляньте, пані, отут — це книжки мої: Думас, Зевацо, Вилляце.— Він вимовляє прізвища так, як написано.— їх просто хотілося б їсти. Ви не голодні? Я маю моркву.
— Дай.
Хлопець висуває шухляду хисткого кривоногого столика, виймає звідти кілька морквин, дістає з кишені маленький складаний ножик. Очищає найкращу морквину й подає Агнешці.
— Цей ножик ще від тата. Мій тато — ото була людина! Ви не знаєте його? Герой! Сьогодні, напевне, був би генералом!
— Не кожний герой стає генералом, Тотеку. Це зовсім не обов’язково.
— Це правда. Вони усі були тут дуже хоробрі. Балч також.
— Тільки також?
— О, досить і цього. Його всі тут вихваляють без кінця. А мого татуся нема в живих...
— Ти ще дитина, хлопчику. Війна є війна, мій любий.
— Чи ви бачили, пані, наш цвинтар?
— Здалеку...
— Варто зблизька. Порахувати хрести, перечитати дати. Всі — в один день. Тих хрестів більше, як людей у селі. Отож нехай він так не приндиться.
— Ти його дуже не любиш.
— А ви, пані?! — хлопчина мало не закричав і відразу ж втягнув голову в плечі.
І замовкли, обоє зголоднілі, гризуть з хрускотом рожеві ламкі осердя.
— Коли так,— розпочинає Тотек якось по-приятельському, немовби оце споживання моркви підняло їхню дружбу на вищий щабель щирості,— я покажу вам ще одну книжку. Мою най-найкращу. Але вона така, що й сам не знаю, як сказати: її можна прочитати тільки один раз. Вдруге — не хочу, не можу. Теж після татуся.
Отак звіряючи свої думки, хлопчина дістає з найдальшого куточка шухляди тонку, в сірий папір обгорнуту книжку. Посмішка зацікавлення Агнешки меркне, як тільки з-під обкладинки з’являється назва твору.
— Ви, пані, читали цю книжку? Ні? Це діялося давно, в Данії, королівстві такому... І цей королевич... Його батька замордували... а мама була в нього недобра...— Тотек затинається,— недобра мама...
І враз, кинувши на стіл недоїдену моркву, хлопець важко схлипує й затуляє обличчя руками.
Агнешка легенько обнімає його, кладе руку на чоло.
— Ти, Тотеку, передчасно підвівся з ліжка. У тебе висока температура. Вертайся додому й лягай.
— Ви нічого не знаєте, пані. Я не люблю бути вдома, не можу влежати. Я сюди приходжу навіть уночі. І сьогодні в школі я вас, пані, обманув...
— Коли?
— ...що я нібито чекав на другий урок. Адже ж я знав про те шахрайство з дітьми. І Елька знає, навіть Томек. І всі довідаються. І все впаде на вас, пані. О, я вже чув у крамниці, що там говорять. Моя мама...
— І все впаде на мене...— перебиває Агнешка, повторюючи його слова з меланхолійним розпачем. І цей її тон викликає в Тотековому серці мало не вибух гніву.
— Чому ви, пані, не мешкаєте там, де мали мешкати? Чому ви дали згоду?..
— Тотеку, що з тобою?
— Хіба ви, пані, не розумієте?
Морок — і враз блискавка. Запізнілий сніп світла, яскравого аж до запаморочення в голові. Отож те сусідство через двері — це не тільки пастка. Це також доказ, перед очима всіх людей, її вибору, її згоди. Тепер усе ясне, страхітливо зрозуміле. Вчорашні образи на вечорі відпочинку. Антипатія Коздроньової, змова жіноцтва. Відсутність дітей на уроці. Ех, якби-то знаття, якби-то тверде знаття, проти кого насамперед спрямувало село отой свій протест! Проти неї? Чи проти нього? Треба це перевірити. Потрібно переконатися. О, тільки тепер гра варта свічок. Агнешка хапає кинутий на стіл шнур і конвульсійно затискає його в руці. Серце починає стукотіти сильно, несамовито.
— Тотеку, я мушу вертатися. Зараз. Ходімо.
— Але ж ви, пані, залишитеся тут? Не виїдете?
— Ні. Я ще не знаю.
— Я дуже хотів би, щоб ви оселилися в нас.
— О, Тотеку, я хотіла б мешкати чимдалі від... школи.