— Ну й ну! Ваш Пащук нібито баранчик. Тільки, бач, каліка.
— Вас, бабо, саму горб аж до землі пригнув, а ви інших каліками величаєте.
— Тихіше, кумоньки,— примирливо говорить Коздроньова і, підсумовуючи дискусію, додає з важким зітханням: — Збив не збив, кому добре — то добре, а кому зле — то зле. Неоднаково живеться у нас людям. Начальницька милість лає, начальницька милість дає.
— Говорите,— неохоче втручається в розмову Пеля,— начебто про якийсь панський фільварок.
— Бо й фільварок! — спалахує Коздроньова.— Балч — дідич, економ — Зависляк, підручних — з дюжина. Навіть лакей є...— розганяється вона й раптом замовкає, зиркнувши на Семена, який, настроюючи гітару, нахилився зовсім низько й нараз шарпнув струни сильнішим акордом.
— Постаріє колись і він, Балч. І не зглянеться,— підхоплює розмову Варденьжиха.
— Або й не постаріє,— сумнівається Бобочка.— Нова нечиста сила в нього влізла, що аж носить його. І невідомо, яка нова нечиста сила.
— Не накликайте, бабо, злого,— хреститься поспішно Пащучка.
І тут враз Геня закричала у ванькирі, різко, пронизливо, що аж всі посхоплювалися з місць. І ще раз, і ще. Побігла до неї Пащучка, чути, як заспокоює дитину, як потішає.
— Милість начальства, бачите,— повертаючись, каже вона якась пригнічена.— Приволікся вночі до людини не подібний, це я про свого кажу, і як закрутив веремію, аж дитинча перелякалося; тепер просто глупію, що й робити, не знаю.
— У холодній воді скупай,— квапливо радить Бобочка,— в рядюжину обгорни й до печі, де хліб загнітає, пристав на три молитви. Як рукою зніме.
— Ви, бабо, краще ворожите, як лікарюєте,— сумнівається Пеля.
— Кару божу ви маєте з отим вашим...— наважується заговорити Павлинка, щоб не допустити до нової сварки. Але Пащучка, всупереч власному бажанню, відповідає зі злістю:
— Говориш так, нібито Зависляк тебе менше лупцює!
— Та що ви! — червоніє Павлинка від сорому.— Викине який коник Януарій, та й усе.
— Ой, викидають чоловіки коники, викидають,— зітхає Коздроньова,— та ще й такі, що жити не хочеться.
Але тут Бобочка, пощадивши Пащучку, налітає на Коздроньову:
— Не гніви бога. Так уже нам на роду написано — не зміниш. П’ють чоловіки, бо п’ють, але ж і користь од них є.
— Яка там користь!
— Діляться ж вони поміж собою тим, що заробляють; кожний дістає свою частку.
— Як який і як кому.
— Вже нема з чого коржа спекти, останнє зеренце перепоганять.
— Тихо, баби! — сплескує в долоні Бобочка.— Господине, розтопи-но воску. Краще нам веселитися, аніж віче проводити. Хто-хто, а я вже скажу вам, що кому написано.
За хвилю всі жінки, голова при голові, схиляються над мискою, поставленою посеред столу. Вичікують, поки поверхня води стане гладенькою. В закопченій ринді шкварчить віск, навколо міцно пахне костьолом і церквою, хрестинами, весіллям і цвинтарем, всією промайнулою молодістю. Тільки Пеля й Павлинка, хоча й їм цікаво, тримаються трохи збоку: Пеля, щоб зазначити свою незалежність, а Павлинка, бо скромна. Зате Уля, наймолодша, марно буцає окутаною головою в спини й руки, що нетерпляче відпихають її, затуляючи цікаве видовисько. І вже зовсім далеко за межами жіночого царства дідусь Лопень покивує собі головою над коцюбою й дрімає, а Семен з дрібних краплин звуку компонує собі улюблену мелодію «Нащо мені срібло, нащо мені злото».
— Тобі, господине, поворожу першій.
— Не хочу! — твердо відмовляється Пащучка.— Ти мені наворожиш труну.
— То Пелагії, бо з цього ж дому. Підійди-но, Пелю, влий до води цей святий віск і почекай, поки я його перехрещу.
І, охопивши хвартухом, передає дівчині гаряче вухо ринки. Сердите сичання — і закружляли над мискою Бобоччині руки, зашелестіло безголосе Бобоччине шамотіння. Згодом баба виймає з води загуслий восковий візерунок, роздивляється його проти світла, відгадує його зміст по тіні, що відбилася на стіні. І не говорить ані слова. Нехай натішаться куми, відгадуючи.
— Неначебто молоток. Коваль, виходить.
— Печатка з ручкою. Як у війта в канцелярії.
— Щось по службі. Може, яка судова справа.
— Е, печатка! Балчева печатка вилилась би Пживлоцькій.
— Виливалася вона їй, і не раз.
— А що б вилилося тій, новій?
— Відомо що: чотири руки, вісім ніг, одна дірка, один ріг.
— Які вісім ніг?
— Бо ж ліжко, дурненька, теж має чотири ноги.
— І грішить, і перчить ваш язичок, тітко Бобочко!
Розхихикались жінки, нібито й соромливо, але не без задоволення. Позиркують на Семена, чи, бува, не розчув. Проте не Семен, а дідусь раптом жваво обзивається з-під печі: