— А одного разу за Бугом, в Усичанах, чоловік жінці язик прострелив.
— Та що це ви, дідусю! Як же це?
— Задовгий язик мала, і весь час ним теліпала.
Бобочка, рада не рада, змушена проковтнути й колючий натяк, і жіночий сміх. І щоб повернути собі належну повагу, починає потішати жінок і сама береться до роз’яснення. Досить було перекрутити восковий візерунок, і тінь на стіні уже не залишала місця для сумніву.
— Коваль.— Бобочка підтверджує перший здогад,— але не від молотка, а від ковадла. Він буде для тебе, Пелю, ковадлом, а не молотком: це означає, що можеш його кувати, як хочеш.
Але не радіє Пеля, розчарована, плечима знизує.
— Поворожіть мені, бабцю,— прохає тихо,— про того єдиного, що маю на думці.
— Зараз же й поворожу тобі, без воску. Слухай: решетом воду носити, в мішок вітер збирати й про невірного думати — однака дяка. Тримайся коваля, поки він тебе хоче. Кінець. Тепер Павлинці. Але уже голками, аби по-іншому було.
— Голок із шість треба для Павлинки,— буркотить Пащучка.
Семен, нібито на перший погляд байдужий, а насправді пильний і уважний, застерігає сусідку сильнішим ударом по струнах.
Дві голки уже знайшлися. Бобочка обережно кладе їх на поверхню води, і всі куми разом з нею затамовують подих. Тримаються голки на поверхні, не тонуть, досить далеко одна від одної, як і належить їм. То ж Бобочка розпочинає своє ворожбитське слово-скоромовку:
— Іди, голко, до голки... стрінетеся гострієм — буду за багатієм, зійдетеся боком — буду за бідаком, а якщо ваші кінці розминуться, вісім років дівкою зостануся...
Голки повільно, то здригаючись, то зупиняючись, починають сходитися й нарешті з’єднуються гострими носами, як живі.
— Павлино, будеш багатою,— виголошує Бобочка.
— Вона й тепер багата.
— А мені що до того... Ет, дайте мені спокій! — відбивається Павлинка від примовок, зніяковіла та безпорадна.
— Павлинці випадає шляхтич,— вслід за матір’ю іронізує Пеля.— Напевне, Семен?
— Семен дивиться вище. Може, й добереться.
— Може. На похилу вербу...
— А Павлинці, на втіху, потримає на хрестинах оту, піврічненьку...
Гітара змовкає, і в ту ж мить мокра ганчірка, вдало кинута Семеном, падає в саму середину миски й щедро оббризкує розвеселені обличчя. Крик, гвалт, гармидер.
— Виховала п’ятеро,— після того, як утихли ущипливі репліки та сміх, обізвалася Павлинка,— не загине й шосте. А коли ви, сусідоньки, такі пам’ятливі, то всіх вас запрошую на хрестини.
От тепер-то знялася вже буча! Ні вітру за вікном не чути, ні дощового шуму.
— Та коли ж це? — питається Пащучка, як і всі інші, дуже вже зацікавлена.
— А в неділю, ще перед різдвяним постом, а може, і в цю, що буде.
— Та ви погляньте-но, погляньте... А то ж як? Невже аж до Бялосолі поїдеш з дитиною?
— До Хробриць. Мені вже обридли ті чвари.
— І не боїшся? Навіть після вчорашнього?
— Януарій обороняв хробрицьких.
— Цікаво тільки, чи не спротивиться війт.
Похилили голови жінки. І в хвилю мовчанки врізається зненацька плаксивий голос Улі:
— А я?
Бобочка тупає ногою:
— Тихо, ти!
І одна лише Павлинка здогадується, про що думає Уля, і по-змовницькому усміхається до неї:
— Тебе теж запрошую, Улю.
— Якщо вже робиться таке,— втішається Бобочка,— то я тепер поворожу сама собі.
І вона знімає з чорної жилавої ноги дірявий капець, обертається плечима до дверей.
— Пороже, пороже,— проказує Бобочка тихо, дрібно, як молитву,— я з ніг поворожу. Носок до порога — добра дорога, а обчас — злий час.
Розмахнулася капцем і кинула через плече в двері саме в ту мить, коли хтось застукав знадвору. Дідусь Лопень, що ото ніби дрімав собі, з незрозумілою притомністю раптом підіймає коцюбу догори й збиває капець. У відчинених дверях, змушуючи всіх жінок затаїти від здивування подих, так начебто вона була якимсь потойбічним привидом, з’являється нова вчителька. Мокра від дощу, вода капає з волосся, з рукавів. Мокра і її валіза, мокра й кретонова торбина.
— Добрий вечір.
— Добрий...— буркнула Пащучка.— Ви, пані вчителько, з чим це до нас?
Господиня не запрошує, отож Агнешка, навіть не ставлячи на долівку валізу, так і стоїть біля порога.
— З проханням. Мені потрібна квартира.
— Квартира? — не без глуму в голосі дивується Пащучка.— А хіба тут мало нас, домашніх? Що це ви, пані!
— Я мушу змінити квартиру.
Нагла уважна тиша. Пильні, цікаві позиркування. Холод тиші, холод поглядів. Бідолашна Павлинка аж червоніє від ніяковості. Тільки Уля, немовби її тягло магнітом, вислизає з-під бабиної руки, невпевненою ходою, то здригаючись, то зупиняючись, повільно-повільно наближається до Агнешки.