— Чорт... — Балч не закінчив улюбленої примовки, на мить спохмурнів.— Я б’юся з такими, як сам,— Одначе відразу ж повернувся до тону розпачливого гумору;— Та й боюся ризикувати. Коли ви вже з ковалем, неабияким силачем, справилися, то й мені могло б перепасти на горіхи.
— Це мене порадувало б...
На цей Агнещин вигук він відповів трохи меланхолійною усмішкою:
— Може, колись і спробуємо. А може, й ні. Борюкатися з жінкою — нечемне діло.
— О, прошу пробачення. Я, власне, тільки й люблю чемну, відверту боротьбу. Відкладіть-но, будь ласка, цей аркан!
— А що, він дратує вас? — його руки, що перебирали шнур, нараз застигають.
— Дуже. І якось принижує.
— Будь ласка, будь ласка. Кажіть. Значить, я вас дратую. Чим же ще?
Агнешка розводить руками з якимсь безпорадним кумедним розпачем.
— Правду кажучи, всім.
— Розумію,— говорить Балч.— Ви чекали мене, щоб сказати саме це?
— Зовсім ні,— червоніючи, борониться Агнешка.— Це ви мене увесь час провокуєте.
— Не шкодить. Чорт з ним...
— О, будь ласка! — підхоплює Агнешка.— Цього я теж не люблю. Всіх оцих приказок, казармених і ковбойських манер, впереміж з якоюсь дратівливою галантністю.— І зненацька вона замовкає, підходить до Балча й кладе йому руку на плече.— Ви пробачте. Давайте сьогодні без сварок. Досить.
— Не сваритимемося й завтра.
— Хто його знає.
— Я знаю. Уникав вас, бо думав саме завтра, в неділю, зустрітися з вами. Але тепер знаю, що не вийде. Тому й прийшов оце.
— З радіоприймачем. Це що — привід чи турбота про моє дозвілля? В усякому разі, дякую вам, але, на жаль, не зможу скористатися з вашої ласки. Вам теж потрібен приймач.
Балч вибухає щирим сміхом:
— Таж у мене ще два, не рахуючи третього, в канцелярії, і четвертого, в Клубі.
— Тоді це мене дуже, дуже дивує. Радіоприймачі, як непотріб, у вас на складі. Газети — раз на тиждень і тільки для вас. А що ж для решти? Та розділіть ви ці запаси, порозносьте по хатах оті зайві приймачі, пороздавайте їх. Пащучці на вечорниці, будь-кому, хоч би й Бобочці.
Балч сміється ще веселіше:
— Та що ви, радіоприймачів у Хробричках ого-го скільки! Але ж молодиці позапинали їх гаптованими чохлами або поховали в скрині, щоб діти не попсували.
— Щось не розумію.
Балч споважнів.
— Біда в Хробричках — це не типова біда. Люди, особливо в перші роки по війні, могли знайти в оцих околицях багато чого. Ви ж знаєте, тут кожний тягнув що міг. Приймачів у селі чимало, але ними не користуються. Молодиці притримують їх як капітал, на чорний день.
— Що за темнота! І ви, ви дивитеся на все це так спокійно?
— Конституція, прошу пані, не вимагає слухати радіо.
— Гаразд. Тоді я перенесу цей приймач до класу.
— Пізно. Уже з годину приймач стоїть і в класі.
— Справді? — лагіднішає обличчя Агнешки.
— Справді. Нагрішив же я, отож мушу трохи спокутувати той гріх. Мушу, якщо ви вже така вперта.
— В чому це я вперта?
— Та з навчанням же. Восьмеро дітей,— тягне Балч не без іронії,— це щось та значить. Вітаю вас, пані!
Темна кухонька Пживлоцької раптом посвітлішала від вузької смуги променів, що пробилася крізь відхилені десь у глибині двері. Чути кроки, брязкіт пересуваних речей, багатозначне покашлювання, начебто сусідчине попередження: мовляв, я тут, слухаю, чую, пильную! Однак обоє вдають, наче не зауважили нічого, нібито нічого не сталося. Балч підводиться з стільця, мовби несамохіть підходить до відчинених дверей, погойдується на прогнутій, скрипучій дошці підлоги.
— Товаришу Балч, не ображайтеся, будь ласка, але я мушу вийти,— й Агнешка вимикає радіо.
— Чудово. Вийдемо разом,— відповідає Балч голосно, аж надто голосно, й Агнешка вже знає, що він знову починає грати якусь роль, удавати когось іншого. Не дуже я завзята, переліта думка, мене легко перепросити, було б тільки трохи доброї волі. Можу битися об заклад, що він має ту добру волю. То чого ж він раз у раз псує все, чому при кожній зустрічі затьмарює взаємну щирість слів, зичливу й таку легку, чимсь отим непоправно штучним, що вже стосується не тільки мене однієї, бо намагається втягти в темне плетиво своїх порахунків з іншими. То нехай вже завершується ця розмова, й завершується спокійно і негайно, бо її добра воля за хвилю може вичерпатися. І тоді знову настануть дні роздумувань, переконувань у власній слушності, аж поки та слушність не згіркне. Нещирі, сумні дні.
— Що ж, ходімо. Будьте ласкаві.— Агнешка, уже одягнута в плащ, відчиняє перед ним двері до сіней. Навіть оці кілька кроків через сіни, разом з ним, іти важко. Якось прикро. Отож тільки-но вийшли на подвір’я, вона простягла йому руку.