— На добраніч.
На коротку мить стиснув їй руку, однак із місця не зрушив, не ворухнувся. Чекає, але на що? Хоче довідатися, куди вона піде. Що ж, хай довідується. Передумувати вже запізно. Вона зайде до класу. Має ж право. Подивиться на оте радіо. Та, зрештою, вона й не зобов’язана перед кимось виправдовуватися. Агнешка простує твердим кроком, не озираючись. Ключ від шкільних дверей у кишені, й це добре. Пживлоцька, напевне, чула, що він був у неї, що вийшли разом. Нехай собі чує. Що за користь Льоді з відхилених до Агнещиної кімнати дверей? Невже, щоб контролювати її гостей? Але ж і сама вона в подібному становищі. І все ж треба отой прохід зліквідувати. Його ніша стане книжковою шафою. Треба ще перенести решту книг. Для цього доведеться ввійти до тієї кімнати, з якої вже вибралася. Не ввійде. Це ж бо вже не її кімната. Зробить це завтра, Павлинка або Семен допоможуть.
Вона й придивитися не встигла до класного радіоприймача, тільки поглядом ковзнула по ньому. Її погляд привернули відчинені й освітлені двері кімнати, недавнього її помешкання. Балч стоїть посеред кімнати, позиркує на неї, вклоняється надто церемонно.
— Знову ви?
— Я в своїй кімнаті. Думаю, що ви згодні з цим.
— Так само, як і я, з чим ви теж згодні.
— Згоден.
— Отож замкніть, будь ласка, двері.
— Це виглядало б не дуже чемно.
— Я дозволяю це зробити. І ще раз — на добраніч.
— Щось мені не хочеться спати.
— Гаразд. Тоді подайте мені, будь ласка, решту моїх книжок.
Балч нібито збентежився.
— Біда мені з книжками,— говорить він, вагаючись,— Я забув вам сказати... Ті книжки я оце переніс до себе, бо тут, бачте, прибирали. А Семен, пеньок такий, взяв та й перемішав ті книжки з моїми паперами.
— Гадаю, що ви відрізните, де моє, а де ваше.
— Не зможу, на жаль, не відрізню. Справді, Може б, ви... самі?
— Це що — нова пастка?
— Дурниці. Ви мене теж дратуєте. Вбили собі в голову бог знає що. Я можу вийти на якусь часинку. А ви залишитесь тут самі. Завітати до мене не прошу, не варто просити...
Щось змінилося-таки в його голосі за цей короткий час. Голос на тон вищий, з кожним словом задерикуватіший. Та чому я з ним розмовляю? Відступниця. Я ж сама його провокую. Зовсім зіпсувалася. Отож він і розмовляє зі мною так.
— Ви боїтеся,— стверджує Балч з лагідною, спокійною насмішкою.
— Та не вас! — одбивається вона сердито. І мимоволі зиркає у вікно.
— Розумію,— перехопив і по-своєму витлумачив Балч її вимовний погляд.— Від самого понеділка ви важко побиваєтеся над тим, щоб створити собі репутацію зацькованої доброчесності. Що ж, вікна можу заслонити...
— Ні, не треба. Я не боюся ні вас, ані когось іншого.
— Браво. Тоді ласкаво прошу.
Отже, це так просто. Перейти через кімнату, зараз зовсім порожню, проминути пам’ятні двері, нічим уже не заставлені, звичайні. І потрапити в кімнату, яка колись, на якусь мить, видалася їй гротом зі сну. Вона бажала-таки, зрештою, глянути на те помешкання. Уявляла його то недоступним і таємничим, то якимось грізним. А воно ж не таке. Звичайне собі, майже звичайне. Трохи не аскетичне. Запах старої деревини, шкури, цигарок. Порядок. Не ідеальний, щоправда. Куток біля тапчана найбільш обжитий, все ж прибраний гірше, як решта кімнати. На невеликому, присунутому тут же до стіни столику один на одному альбоми, якісь стремена й підкови, люльки, чубаті головки снарядів. На вільному краї розібраний пістолет, далі — всяке чистильне причандалля; звісно, той всюдисущий шнур, котрий... що він там затуляє? Пляшку й склянку з недопитою рідиною. Погано. Над тапчаном — старомодний килимок, ледь помітний під безліччю пам’ятних речей. Є тут і нещодавно врятований нею образок з орлом, мідною бляхою й мадонною, під ним і кілька фотознімків: шабля, навскіс припнута, й медалі на стрічечках. Святилище! Один із старих знімків привертає її увагу. Так, це Зенон Балч. Але ж наскільки молодший! У кумедному студентському, тепер уже не модному кашкеті.
— Ви вчилися у вищій школі? — запитує Агнешка несамохіть, забувши мету своїх відвідин. Цікавість і мимовільне бажання проникнути за невідому, ледь-ледь відслонену завісу його життя притлумили відчуття хвилин. Вона досить довго не відчувала присутності Балча.
— Так,— відповідає господар кімнати,— вивчав ветеринарію. Не скінчив. Війна. Ви знаєте,— жвавішає він,— та моя ветеринарія просто скидається на якийсь символ. Трохи більше ніж нічого й менше, як щось. З усім у мене так ішло, від початку.