— Щось я не дуже розумію.
— Скажу ясніше: колись, давно, я не мав сили задовольнити своє честолюбство, зрівнятися з тими, хто мені імпонував. Але був дужий, щоб вважати, що я програв, щоб відмовитися від задуманого. Чи ви, пані, були знайомі з середовищем таких ото фільваркових підпанків з претензіями? Канцеляристів, економів?
— Ні. Я ж не могла знати.
— Звичайно. Ви ж надто молода.
— Не тільки тому.
— Смішний звіринець. Зразки, образки, гонорки, фарбована руїна, вовчий апетит. Саме там я брав перші лекції. Вгорі — бог і вітчизна, внизу — темний плебс, а в центрі я, кандидат на героя. Спокуса тягне вгору, а сила тяжіння — донизу. Розсудила історія: і от я — війт у Хробричках. Тут ветеринар не потрібен. Людей лікує Бобочка, а війт знищує скажених псів... Це просто й радикально. До того ж я вже й забув те, чого колись навчався. Що ж...— докінчує він з гіркотою: — Люди... худобина... на одне, врешті, виходить.— І трохи хриплим голосом додає по паузі ще: — А може, ви сьогодні, як то кажуть, при суботі по роботі вип’єте скляночку?
— Ні.
— Шкода.— Балч бере склянку й одним духом випиває її до дна.
— Жаль мені вас.
— Ви жалієте мене? Справді?
— Я вже й сама не знаю, кого жалію. Може, й вас. Та й себе, напевно. Бо мені через вас тут важко, незручно, якось безпорадно. Наче руки мої і ноги спутав шнур, он той шнур. Я не можу зійтися з людьми. Я мушу вже, нарешті, сказати це вам. Ви одразу стали між людьми і мною. Ви мені... затуляєте село.
— Як це затуляю?
— Не знаю,— зненацька зніяковівши, відступає Агнешка.— Якось так відчуваю.
— Втратив і Я,— говорить Балч, не дивлячись на неї,— Втратив більше, ніж ви, бо більше мав. Це не я затуляю вам село, людей. Це ви мене затуляєте людям.
— Якщо вам тільки цього й жаль, то я на можу вам поспівчувати.
— Можливо, чогось і більшого. Замаячіло щось близько й згасло. Залишилася порожня кімната. Але чорт з цим.
— Кімната не пустуватиме, якщо ви дасте згоду. Школу треба розширювати.
— Для восьми дітей. Аякже,— настроюється Балч на свій саркастичний тон.
— Буде їх більше.
— І що з того? Чого ви цим доб’єтеся? На що ви ставите?
— Я не граю. Я живу.
— Через п’ять, десять років ви розтруситеся.
— Можливо. І все ж я не хочу, не зумію жити інакше.
— Ради якої кар’єри?
— Кар’єри? Як мені вас переконати...— І вчителька з несподіваним запалом мало не крикнула: — Від цієї школи стільки залежить, що я... що я життя не пошкодувала б! — Однак вона відразу ж опановує себе.— Життя. Так кажуть. Але це не лише байдужість. Це ще і амбіція.— На якусь хвильку вмовкає і враз додає з якимось подивом: — І ще хочеться вам, саме вам, довести...
— Що довести?
— Ви добре знаєте що,— промовляє Агнешка без гніву, з жалем.— Все! Бо ви не вірите людям, глумитеся над ними. Принижуєте, споюєте.
— Останній закид не слушний. Я просто дотримуюся правил толерантності, співжиття і, так би мовити, регулюю стихійний процес. Самогон — справа окрема. Я, перепрошую, люблю в наших масштабах виявляти більш загальні протиріччя. Ви думаєте, самогон тільки кепська звичка, пияцтво? Ні, це ще й наш самодіяльний домашній промисел. Думаєте, Зависляк це тільки прихований самогонник? Ні, він ще й інспектор громадської монополії, можна сказати, службовець. Чимала частина спільного доходу йде на спільні потреби.
— На які? — перебиває його Агнешка з гіркотою в голосі.— На хвороби від отруєння алкоголем? На похорон? На хабарі після бійок?
— Звідки ви знаєте?
— Не знаю. Здогадуюся.
— Цілком слушно. До речі, я був у Кондери і все залагодив.
— Цебто?
— Залишив йому ліки. На столі, під цератою, в конверті. Напевне, вже знайшов і, напевне, видужає.
— Не вірю.
— І не силую. Непоправна ідеалістка.
— Не вірю! І прошу вас не робити мені таких зізнань. І не вмішувати мене в такі справи. Не хочу про це знати й відати.
— Пілатова мораль. Не відати. Лібералізм для власної вигоди.
— Виходить, я повинна донести на вас?
— За віщо? За звичайну людську допомогу? Догматичне сектантство.
— А за гуральню?
— Гуральню я наказав закрити.
— і надовго?
— Це залежатиме від міркувань більш загального порядку. Можливо, назавжди. Мої накази залежать від вас.
— Не розумію.
— Розумієте.
— Пане Балч, мені сьогодні справді не хочеться сваритись. Отож перестаньте про де. Просто забороніть пити — і все.
— Але ж це сектантство. Свобода є свобода. Ви, до прикладу, можете заснувати товариство тверезих? Можете! А чи я запишусь першим — залежить від вас. А поки що — за ваше здоров’я, пані!