Балч наливає собі в порожню склянку, п’є. Очі його заіскрилися. До вподоби йому ця розмова. Подобається й те, що Агнешка вже досить давненько сидить собі на стільці, не позиркує на годинник, що її пальці несвідомо граються розкудланим кінцем шнура, якого вона так не любить. І слухає, як вона собі промовляє:
— Пілатова мораль. Опортунізм. Догматичне сектантство.— А потім він бачить її, спрямовані прямо на нього, очі й чує її ледь піднесений голос: — Це я вам скажу, товаришу Балч. Я гадала, ви тільки граєтесь у деспота. Але ви насправді деспот. Ви мислите, розумієте, як деспот. Для деспота кожна протилежна думка має відповідну назву-звинувачення. Залежно від потреби ви мене назвете анархісткою чи догматисткою. Зате власну анархію або власний догматизм ви завжди маєте за найвищу державну правду.
— Чудово! — Балч в захопленні.— Безпомилкова підказка інтуїції! Тож навіщо нам боротися одне з одним? Приєднайте свою інтуїцію до мого деспотизму. Це ж вам на користь! За ваше здоров’я.— Розпалений, він знову наливає собі й випиває.— Чи ви коли подумували собі, що таке сільська вчителька? Без підтримки? Що б вона не зробила — завжди погано, завжди під підозрою. І завжди сама.
— Сама...— Агнешка ніби пробудилася від якогось досить довгого заціпеніння. Підхоплюється зі стільця, несамохіть протирає очі,— Я збиралася забрати решту книг, товаришу Балч.
Балч лагідно посміхається:
— Така пунктуальна й така неуважна. Я ж усі книжки до останнього папірця ще вчора передав через Семена й казав передати вам, що це вже все.
— Справді...— зачервонілась Агнешка,— не пригадую, чи він казав щось.— І враз наблизилася до Балча, з якимось новим виразом в очах зиркає на нього: — Ви, отож, знову мене обманули!
Раптовий, несподіваний удар у вікно заглушив її останні слова. Обоє здригнулися. На шибці — бура пляма від кинутого кимось болота. Балч кидається до дверей.
— Ні! Не хочу! — кричить Агнешка й хапає його за полу куртки.
Тоді Балч, пробираючися вздовж стіни, гасить світло й підбігає до вікна. За ним Агнешка. Обоє вдивляються в темряву двору. Айстра люто гавкає й шарпає дріт, до якого припнута. У ванькирчику Зависляків спалахнуло світло. Через яскраву смугу, що перетинає подвір’я, перекочуються дві жіночі постаті, що люто шарпають одна одну. Бійка, на мить вихоплена з пітьми смугою світла, зникає в пітьмі. Балч одходить від вікна, торкає вмикач. Підсуває Агнешці крісло.
— Це Балчеві мало що допоможе,— промовляє неголосно.
— Це через мене,— здригається Агнешка.— Я піду вже.
— Поки що сядьте й переждіть.
Агнешка ладна плакати. Від переляку, сорому й відрази.
— Бачите, пані,— лагідно говорить Балч, не дивлячись на неї,— от такі вони. Блазні! — І вже вчетверте доливає собі горілки. Випив, обтер рот краєм долоні, трусонув головою.— Кінець. Крапка. Присядьте, Агнешко. Я маю сказати вам щось важливе.
Зупинився перед нею із знову наповненою чаркою. Трохи піднімає її вгору.
— Агнешко...— починає придушеним, жорстким голосом.— Не вмію я говорити складно...
— Вмієте,— перебиває його Агнешка, наче підсвідомо відволікаючи наступаючу мить.
— Не завжди. Те, що мав би сказати через місяць, скажу тепер. Я хочу одружитися з вами.
Запала довга мовчанка. Агнешка зводить очі. Вдивляється в саму глибінь його зіниць. Не сахнулася, не збентежилася. Тихо, просто, напівзапитливо промовила:
— Ви у мене... закохалися?
І відразу ж відхиляється вбік, ніби він хотів її ударити. Дівчину вражає несподівана зміна в його очах, в його зведених злою гримасою рисах обличчя.
— Всі ви однакові,— озивається він виразним шепотом,— Закохався. З першого погляду... Як у романах... Одружуся з вами без ніякого кохання. Бо так хочу. Буде у вас школа і діти в школі, бо тільки це вас обходить. Ні, не тільки це. Ще... щоб ніхто на вас словом не писнув, бо це вам теж необхідне. Я слухаю. Відповідайте, будь, ласка.
Агнешка підводиться з стільця. Простягає руку, щоб одібрати в нього склянку, але він точиться назад, не дає. Тоді Агнешка простує до дверей. І вже на порозі оглядається.
— Я обіцяла з вами не сваритися і дотримаю слова. Навіть уже й не серджуся на вас,— говорить вона з невеселою і твердою впевненістю,— я співчуваю вам... Сьогодні ще думала... зрештою, це не істотно, що я думала. Важливо, що тепер. Я цілком певна. Ми не порозуміємось. Ніколи.
Балч, закам’янілий в нерухомості, враз з усієї сили стискає пальці. Тріснуло, розлітаючись на шматки, розчавлене скло.