— Компот!..
Задумався Януарій, насуплено й невдоволено. Ненадовго.
— Пащуче! Жераре! — підкликає він стиха, подаючи якісь знаки. Ті підморгують — зрозуміло. Зависляк з кімнати вислизає в сіни. За ним по хвилі подибав Пащук. Коваль трохи перечекав, потім прудко зірвався з місця, наче щойно пригадав собі щось дуже важливе. Протискаючись повз Макса, штурхає його в спину й коротким помахом руки показує: не всі разом. Макс передає наказ, той товаришам, однак всі троє сидять байдуже, спокійно.
— Як там батькові? Вже легше? — заговорила Агнешка до Кондерівни.
— Дякую. Вчора вже вставали.
— А ви не боялися йти до нас? — прилучається до розмови Пеля.
— Мелеш таке щось. Ніби ти не сестра! — обурюється Юр.— Що, ми йшли до чужих?
— Нам Павлинка розповіла, як тут сьогодні буде,— пояснює Ганна,— отож і не боїмося.
— Але ж Ромко налякався, ви вже не кажіть,— дражниться Пеля.
— Те відаєш, що сама обідаєш,— боронить майбутнього швагра Юр.— Ромко не боязливий, але пам’яткий.
— Всі помиряться,— тамує суперечку Агнешка,— на вашому весіллі.
— Ми хотіли б одразу ж після посту, еге ж, Юре? — зізнається Ганна, неждано червоніючи нараз аж до вух.
Януарій, Пащук і коваль вертають з сіней. Вираз облич якийсь непевний, хода трохи розгойдана. І вже навіть не сідають на свої місця, а вмощуються на ближчих, бо якраз троє рибалок-приятелів виходять. Певне, на свіже повітря, до дровітні, нічого дивного. А де ж це дівся Семен? Треба ж поколисати Гельцю, бо прокинеться; добре й так, що до цих пір спить. Біля неї Пащучка, вишиване покривальце підіймає з коляски, на обидва боки перекидає, дивується.
— Гляньте-но, люди, яке гарне.
— Від куми,— повідомляє Павлинка радо.
— Певно, фабричне? — здогадується Коздроньова.
— Ні. Я сама вишила. Хочете, й вас навчу.
— Пані, золотко моє! — обіймає її Павлинка.
Кум Лопень стовбурчить вуса, супиться.
— Ми всі тут побабіємо коло вас!
Вчасно з’являється Семен, подає Агнешці пляшку. Чоловіки відразу ж заворушилися.
— Віват, кумо!
— Віват, Семене!
— Оженися, Семене, бо дуже ти добрий!
— Дітей любиш...
І справді Семен знову сідає до Гельці, поки Павлинка вносить чарки.
— Я помітила,— заговорила Агнешка, передаючи пляшку Завислякові,— що такі хрестини не по вас. Я це розумію. Не одразу ж Краків збудували. Отож, будьте ласкаві, пригощайтеся вином. У твої руки, Павлинко! У ваші руки, куме!
Але й тепер щось зашкребло в горлі й голос це той, бо помітила, що запал присутніх пригаснув. Жінки чогось зволікають, чоловіки дуже вже якісь поважні, мовчки підставляють чарки Завислякові. Нарешті всі підводяться з місць, знесмілені й непевні. Агнешка підносить свою чарку, наповнену до половини.
— Я хотіла б, мої дорогі, від щирого серця хотіла б...
Її мову раптом перебиває буйний гармидер, що вривається до кімнати з кухні. Загальний крик змішується з гуркотом перекинутих стільців і дзенькотом скла. До кімнати вбігає Елька й ще з порога кричить:
— Мамо, б’ються!
— Матінко божа!
Павлинка спішить до кухні, за нею Агнешка. Побачивши їх, розперезана компанія трохи вгамовується. Мундек Варденьга і ще якийсь молодик, відтягнуті дорослими в різні боки, збирають черепки розбитих тарілок. Кілька рибалок хапають зі столу пляшки й склянки, незграбно ховаючи їх десь під стіл. Але й те, що залишилось, свідчить, що випили тут немало й не в останню хвилину. Варденьга причісує розкошлану чуприну. І тут клопітливу мовчанку порушує — хто ж це? — Коздронь! Значить, з’явився й він і саме цей стіл вибрав. Тепер виспівує півнячим дискантом:
— Що, боїтеся? Панські видумки! Лю’, тут самогон!
І перший хапає пляшку й заспівує:
— Пияк має, пияк п’є, пияк п’є...
— Пиякові бог дає, бог дає,— підхоплює оглушливим хором уся компанія. І сусідня кімната вже гримить тріумфальним, на повні груди чоловічим співом. В кухні під столом поблискують все нові й нові пляшки. З кімнати в сінешні двері гукає коваль:
— Йдіть сюди, хлопці! Вже можна!
— За наше парубоцьке!
— Тільки ти, Семене, винцем...
Вибухає оглушливий регіт.
Юр із. Кондерівною пробиваються до дверей, шукають поглядом Павлинку. Та Павлинка у кутку, заспокоює малих — і попрощатися ніколи.
Агнешка вже на подвір’ї наздогнала їх.
— Дякую тобі, Юре, за все. Збильчевським подякуй теж.
— Нема за що.
Нашвидку прощається з ними, не затримує, бо розуміє їх поспіх. Повертає назад. У найдальшому кутку сіней помічає тісний гурт чоловіків, що пригощаються горілкою просто з пляшок. У кухні п’яний гармидер. Треба допомогти Павлинці дати раду з дітьми. Порозумілися швидко і, пробиваючись крізь метушливий гамір, виводять до Агнещиної кімнатки Мар’янека й Яська, Томека й Елю. Тільки Кася-бруднуля вперлася й не хоче йти від мами. І нічого не можна було зробити. Агнешка залишає Касю з Павлинкою, а сама, ледве стримуючись, тікає з кухні. Вже добігає до своїх дверей і раптом під східцями на горище помічає дрібну, скулену постать.