— Улю! Що це ти?
Налякана Уля не відповідає.
— Ходи зі мною! — І витягує її за руку із закамарка.
А в Агнещиній кімнаті хазяйнують Павлинчині діти.
Збилися коло столу, з подивом розглядають суденце.
— Боженьки! Яке ж гарненьке! — вихоплюється в Улі захоплений вигук.
— Підходь ближче, подивись.
— А що то? — питає Ясько, схвильований першими гостинами в учительки.
— Корабель,— інформує його Мар’янек зверхньо, бо ж був тут уже, бачив.
— «Ко... Ко... лумб»,— намагається прочитати напис на борту Ясько.— Що це означає?
— Була така велика людина.
— Велика...— побожно шепче Уля.— Хіба святий.
— Завтра я вам розповім про нього в школі. Приходь і ти, Улю.
Стук у бічні двері перебиває розмову.
На порозі виростає Тотек.
— Я все чув, пані. Я все знаю, що робиться.
— Гаразд. Заходь і ти.
— Не можу. Я мушу терти картоплю на компреси.
А її так багато.
— На які компреси?
— Для мами.
— А де мама?
— Кудись пішла. Мені це страшенно набридло.
— А ти знаєш, що зроби? — вирішує Агнешка.— Запроси до себе все оце товариство. Елька допоможе тобі терти картоплю, а решта нехай поводиться чемно, бо й мені ще треба трохи попрацювати.
— Але ви зоставите нам кораблика,— торгується Томек, а Мар’янек його підтримує:
— Залишіть, пані, його Фонфеликові.
— Гаразд, хай буде так. Тільки не зіпсуйте.
— Я вже їх допильную,— запевняє по-дорослому Еля.
— А я Залишуся з вами,— тихо вимовляє Уля й дивиться благально.
— Так, Улю, зостанешся зі мною,— погоджується Агнешка з якимось блиском в очах.
Незабаром у кімнаті залишилося їх двоє.
— Сідай, Улю,— заговорила вона лагідно.— І розказуй, що з тобою.
Уля глибоко вдихнула повітря.
— Я втікала від бабці. Не могла я йти на ті хрестини, то пішла до Тотека. Ну, і спіткала пані Пживлоцьку. А пані Пживлоцька сказала, щоб я...— на мить дівчатко замовка,— щоб я не приходила, бо...
Замовкає і похиляє голову.
— Але до школи ти завтра прийдеш же, правда?
— Не пускає мене бабця до школи.
— Я з бабусею поговорю, щоб вона тобі не забороняла.
— Не допоможе.— І по паузі: — З мене діти сміються...
— Не будуть сміятися, от побачиш.
Підводить її голівку, дивиться дівчинці просто в очі.
— А знаєш, Улю, ти така гарна, вродлива! — І Агнешка обережно розв’язує й здіймає хустину.— Оце тільки псує твій вигляд. Може, обстригти тебе? Добре? Ти не бійся. Через два-три місяці у тебе виросте гарне, здорове волосся.
— Бабця кажуть, що не можна. Що як обстригти, то людина помре.
— Неправда, Улю! Присягаю тобі, що неправда. Глянь мені в очі. Я не обманюю. Віриш мені?
Уля дивиться на неї поважно, проникливо. Тоді хитає головою.
— Ну, усміхнися ж, Улю! Ту будеш такою ж, як і всі діти. Ніхто з тебе не насміхатиметься, ніхто не буде дражнити. І виростеш гарною дівчиною. Ну, то як? Згода?
— А не болітиме?
— Ні. Боліти не буде. Ну то кажи.
— Гаразд.
І аж тепер Агнешка вжахнулася свого рішення. І не тільки тому, що, власне, не знає й сама, як зарадити Улиному нещастю, що не має потрібних ліків, мазі, які стали б тут у пригоді. Вона мусить ще й перемогти, й приховати відразу. І не принизитись залякуванням чи милосердям. І не виказати своєї невпевненості та безпорадності. Отож розповідає, яка Уля стане через півроку, рік, два і як то буде в Хробричках, коли збудують нову школу, коли висушать болота, а люди візьмуться за розум, забудуть про пиятику, бійки й забобони, а над озером виростуть різнокольорові будиночки для туристів; а дівчата, такі, скажімо, як Уля, щонеділі або й у будень ходитимуть в кіно. Оповідає все це, як казку, співучим і монотонним голосом, подібним до того, яким колись присипляла Кшися. І Уля слухає її слова, наче казочку, тільки не таку, як ті, страшні, котрі розповідає бабця і від яких часто нападає страх і плач. Поплакати трохи їй і тепер хочеться, але не від такого, а від зовсім іншого страху.
Це, здається, називається роздвоєнням уваги, думає Агнешка якось мимоволі, бо водночас вікно заслонює зеленою ковдрою — чому це я її ще й досі не повернула? — розстеляє на підлозі простирадло, та ще й перебирає все, що є у несесері. Гаразд, спробуємо, спробуємо, є тут ацетон для нігтів, трохи перекису, трохи саліцилу. А головне — вода й мило. Ах, як добре, що вона прихопила і цей старенький, спрацьований примус! У сінях покрикують гості Зависляків, а от і голос самого Зависляка, сп’янілий і здичавілий: «Гей, дівко Пживлоцька! Дівко!» І заспокоюючий голос Павлинки; «Бійся бога, Януарію!» На щастя, у Тотека теж галас і грає радіо. Агнешка замикає обоє дверей на ключ, на засув і ще й свій приймач настроює на ту ж, що і в Тотека, хвилю. І тепер уже закінчує оповідь про Улю й Хробрички. Ножиці! Малуваті. Хай їх Уля поки що не бачить.