— Не будеш плакати?
— Хіба я знаю.
Голівка ця жахлива", дихає якимсь важким смородом. Отож насамперед миття, без користі, однак, потім чищення всім, що знайшлося під рукою, й ще раз миття. Це триває безконечно. У сінях стихло, гості начебто порозходилися. Так, нібито й пішли вже всі, бо за хвилю почулося, як Тотек випроваджує Павлинчиних дітей. В радіопередачі пауза, холодні краплини сигналів, згодом голос диктора, теплий, ніжно-інтимний. Вечірній концерт на замовлення слухачів. Пора починати найважливіше.
— Не бійся, Уленько!
Перше клацання ножицями. Уля зажмурює очі, стискає повіки.
— Болить?
— Ні.
«Дорогій завідувачці школи в... Нашому любому вихователеві...» І знову: «Педагогічному колективові...» Багатенько сьогодні замовлень для вчителів.
— Бачиш, Улю. От і все.
Ще одне миття, ще одна дезинфекція. «Сім червоних троянд»...— закінчується сентиментальна пісенька, а диктор називає вслід за побажаннями все нові й нові імена. «Агнешці...» Здригнулася, але дарма, чиєсь інше прізвище. Цікаво, теж якась учителька. «Хлопці, вже й нам пора...»
— Обкутаємо тепер голову чистою хустинкою. Хай буде тобі на згадку. Добре? А тепер біжи додому. І не бійся!
«...Море вже кличе нас...»
Агнешка цілує Улю в щоку, проводить до дверей і легенько підштовхує через поріг. І знову перекручує ключ. Ага, ще радіо треба стишити. Струшує на середину простирадла пасма й клапті не то волосся, не то вовни й зав’язує в тугий вузол. Випростовується й застигає на місці, почувши, як хтось обережно стукнув у сінешні двері. Стримує віддих.
— Пані Агнешко,— чує голос Павлинки,— я принесла кораблик.
Агнешка не відповідає. Потиху вимикає світло. «Колумба» візьме уже завтра. Завтра ж, рано-вранці, вдосвіта закопає десь і оці клапті ковтуна й випере простирадло. А поки бридкий вузол нехай собі побуде за вікном.
Відхиляє фіранку Його вікно. Світиться. Він дома. У кімнаті, якої Агнешка вже не зможе забути, через поріг якої уже ніколи не переступить. Стоїть біля вікна, дивиться прямо в Агнещині шибки. Чи він помітив її? Агнешка відступає в глиб кімнати, вмикає нічну лампочку біля ліжка. Для чого вона це зробила? І сама не знає, не подумала навіть. Гаразд, хай бачить її. Здіймає ковдру, відчиняє вікно навстіж. На якусь мить — а може, тільки так привиділося? — хтось там, в глибині кімнати, промайнув, і світло відразу ж погасло. Агнешка, невідомо чому злякавшись, відстрибує від підвіконня. Вимикає свою нічну лампочку.
«...І наші мрії, наші прагнення... покриє сіль морів».
І все ж вона іще раз підходить до вікна. Здригається від холоду. Аж ось в пітьмі, за чорною шибкою, заясніла і відразу ж погасла маленька червона іскринка. І знову. Палить, так. Підносить до губ цигарку щораз частіше. Та ось уже не палить, мертва темрява.
— На цьому ми закінчуємо концерт на замовлення слухачів...— ллється з приймача теплий, інтимний голос диктора. Виходить, вся оця їхня зустріч на відстані тривала не довше, як одна пісенька. Ні, це не була їхня зустріч, він же не сам.—...Приєднуючись до тисяч найсердечніших побажань і слів, котрі сьогодні вся країна передає вчителям з нагоди їх свята, ми також зичимо вам успіхів у праці й щастя в особистому житті. На добраніч!
Агнешка підносить вузол над парапетом, опускає його на землю. Зачиняє вікно.
17. Мандрівка на море
«Вітер віє, мряку сіє, осінь, осінь йде...»
І це Конопніцька. На цей раз для співу. Пісенька про осінь, щоправда, мало гармонує з сьогоднішнім ясним днем, бо ж на вітер і дощ навіть не збирається, а за відчиненим вікном поблискують в сонячному промінні нитки бабиного літа. Агнешка ще раз проспівує пісеньку від початку до кінця, а очима — роздвоєння уваги! — оцінює й перетворює в число свій сьогоднішній успіх, свій перший тріумф, який сповнює щастям та гордістю, і навіть її спів, завжди не такий уже й сильний, стає дзвінкішим і якимсь крилатим. Шістнадцятеро! Чотири ряди парт заповнені. Прийшла й Уля, не підвела. Сіла вона сьогодні з Тотеком аж на останній парті. І добре, бо обоє ж найвищі. Дивись-но ти, недовірливцю й несправедливцю! Бігай собі по двору, позиркуй у вікна, лютуй! Сьогодні ти просто смішний, тільки смішний!