— Ну, як, тепер зможете самі?
— Зможемо.
— А по одному? Кожний зокрема?
— Зможемо.
— Хто ходе першим?
Піднялося кілька рук.
— Геня Пащук і Яцек Зависляк. Ставайте, будь ласка, тут, обличчям до класу, ось так. Голосно, сміливо, виразно. Увага... три, чотири!
Яцек — несміливець. І хотів би відзначитися, та соромиться. То червоніє, то біліє. Навперемін.
— ...Сюрчить цвіркун за комином, той сторож наших хат...
Зненацька хтось із другої парти кидає гнилицею, попадає Яськові просто в око. Томек, що Сидить поряд з рудим бешкетником, зараз же стає на захист братика й міцним ударом у вухо встановлює справедливість. Агнешка підбігає до другої парти, наказує рудому встати. Вона його вже знає, однак він про це не здогадується. Отож учителька запитує:
— Як твоє прізвище?
— Варденьга.
— А ім’я?
— Теофіл.
— Повтори це разом. Спочатку ім’я, потім прізвище.
— Теофіл Варденьга.
Скорився. Нелегко навіть дорослому, вголос, та ще й на людях, повторювати такі два слова.
— Навіщо ти вдарив Яцека Зависляка гнилицею?
Мовчить. Зате на задніх партах шепіт і сміх. Звідтіля виривається чийсь зухвалий хриплий голос:
— Зависляки — руські, шваби і поляки.
Гамір, збуджене хихотіння.
— Що це означає? — Агнешка підвищує голос. Але на якусь мить запізнюється, бо гамір уже вийшов з берегів.
— Зависляки — знайди!
— Кожне іншої масті.
— Від Оконя.
— Від Семена-поліщука.
— Від Макса-німця.
— Ти ж, дурню, не знаєш! Коваль був німцем.
— Ти сам дурень!
— На тобі лазить воша.
— В тебе баньки закисли.
— А в тебе гній у вухах.
— А в тебе батько п’яниця.
— А твій хіба кращий?
Там уже майже бійка. Тут Варденьга шарпається з Тотеком. Елька плаче від зневаги, від сорому.
— Заспокойтеся!
Стихло.
— Геню, Ясько, сідайте. Увага, всі діти. Якщо не буде цілковитої тиші, то не буде ніяких розваг, ні екскурсії. Як хочете.
Вичікує. Діти штовхаються, втихомирюючи один одного, і, нарешті, змовкають. Агнешка зупиняється біля другої парти:
— Варденьго і Зависляк! Встаньте обидва! Варденьга, повторюй за мною: Томаш Зависляк — мій товариш. Не хочеш? Томеку, покажи йому приклад!
— Теофіл Варденьга — мій товариш.
— Добре. Тепер ти!
— Томаш Зависляк — мій товариш,— ледве видушує з себе Теофіл, одвертаючи голову набік.
— Це справді так. Тепер, діти, повторіть всі: Зависляки — наші товариші.
— Зависляки — наші товариші!
— Запам’ятайте це. Теофіле, у тебе хворі очі. Скажи батькові, щоб завтра прийшов до мене.
— Його батько сидить.
— Нехай прийде мама.
— Я не маю мами.
— Теофіле, я сама прийду до тебе додому. Сьогодні ж, після обіду. Діти, після перерви я роздам вам олівці та зошити. Зошити треба гарно підписати. А тепер спробуймо це зробити на дошці, крейдою. Хто з вас уміє писати?
П’ять, вісім, десять рук: Отож шестеро підуть до першого класу, звичайно, включаючи Мар’янека, який саме здіймає жалісний лемент:
— А чого я, пані, не вмію?
— Навчишся,— втішає його Агнешка,— А твій зошит я підпишу. Улю, йди до дошки, бери крейду.
Двері зненацька з грюкотом відчиняються, і на порозі постає Бобочка, розкошлана, задихана, зла. Тільки глянула на Улю біля дошки, і з криком до Агнешки:
— Що ж ти мені зробила з онукою! Ти ані ксьондз, ані лікар, щоб командувати! До суду подам!
Агнешка хапає бабин костур, яким та люто розмахує, пригинає його додолу, а вільною рукою показує на герб, що висить над столом.
— Пані Бобочко,— питає спокійно,— ви знаєте, що це таке?
— Не роби мене дурною, панночко! Хто ж цього не знає! Образ державний.
— Так. Бо тут школа, державна школа. І я в цій школі. Теж державна. Говоріть зі мною чемно, інакше я вас попрошу звідси. Ще й поскаржуся в суд. В чому річ? Я слухаю.
Уля почервоніла біля дошки, діти поглядають зацікавлено, перешіптуються. Агнешка чекає. І Бобочка губить свою впевненість.
— Святе волоссячко обтяли...— бурмоче вона.— Тепер помре моя дитинка.
Агнешка здіймає з підвищення стілець і підсовує його Бобочці.