«Тепер — це ти!» Агнешка, не обертаючися, з поглядом, прикипілим до чорної голови на мішені, немовби силою свого зору намагається емалювати в неї знайоме обличчя, відступає від стовпа. Трохи подавшись назад, досить довго готується до кидка. Уважно прицілюється й нарешті з усього розмаху кидає петлю. І промахується! Аж ногою тупнула спересердя, аж губу прикусила від роздратування! Після багатьох таємних тренувань була ж така впевнена, що не схибить. Прицілюється ще старанніше й знову промахується. Не на жарт розсердившись, на цей раз уже майже не цілячись, розгойдала петлю, розмахнулася, і тої ж миті чиїсь руки зненацька затуляють їй очі. І водночас із цим Агнешка відчуває на своїй шиї якийсь рясний колючий лоскіт. Однак одразу ж на долю секунди, вслід за інстинктивним спалахом переляку, вона здогадується, що й тут помилилася, не попала в ціль, що її тремтіння збиралося засвідчити іншу несподіванку, присутність іншого чоловіка; руки ж, від яких вона уже з нетерплячим розчаруванням звільнюється,— це малі, нервові дитячі руки. Та й Флокс загавкав би, якби... Та, перш ніж обернутися до не дуже зграбного нападника, Агнешка з мимовільною втіхою впевнюється у влучності свого третього кидка: голову мішені затягнуто петлею.
— Ну й ну, Тотеку... посоромився б. Такий дужий хлопець!
— Скоро буду вищий за вас,— хвальковито підтверджує хлопчисько.— Може, поміряємося?
Отож осуд він сприйняв як похвалу. І голос його вже ламкий: раз у раз спотикається об якусь смішну басову хрипкість чи зноситься до півнячого тенорочка. Агнешка критично й ніби недружелюбно оглядає хлопчину. Всього три місяці тому рятувала його з води. Витягнувся, як забута спаржа. А куртка на ньому наче з молодшого брата. От тобі й приятель!
— Ти щось розбештався, Тотеку,— говорить учителька досить поважно й додає ще суворіше: — Багато дозволяєш собі.
Однак уже й жалкує, що сказала таке, бо ж брови хлопця над зненацька сполоханими очима на якусь мить здригнулися; отож хутко, ще до того, як обличчя, вже порожевіле від сорому й прикрості, стане нещасним, Агнешка посміхається і, начебто сам Петрик Оконь, спритно дає йому легкого щигля по вусі.
— Натягни шапку, бо змерзнеш. Ех, ти! Не розумієш жартів.
І хлопець потроху відтанув. Важкий вік!
— Та я не хотів з вами так... по-панібратському, справді,— бурмоче з жалем, винувато,— тільки так...
— Та кинь ти це,— перебиває його Агнешка.— Тепер же канікули. Свят-вечір.
— А й справді. Бачите, пані...— і хлопець, все ще збентежений, ширше розстібає куртку й витягає з-під неї, як видно тепер, досить гарний букет, котрим, до речі, кольнув її в шию під час отого вітання: пучок глоду та ялівцю, червоного й гранатового, перев’язаний білою стрічечкою й прикрашений ще й Кількома сріблястими новорічними кульками.— Я йду на цвинтар. А ви вже були там?
— Ще ні,— признається Агнешка, мимоволі червоніючи.
— Це зовсім близько, над цією ж дорогою. Тільки звідси не видно, бо за деревами й за пагорбком.
— Ти мене туди проведеш?
— А чому ж ні. Я вже давно збирався вам показати...
— Я знаю,— дивлячись на отой букет, здогадується Агнешка.— Ти несеш його батькові.
— Так. Я хотів, але...
— Підемо вдвох.
— Я туди, власне, йшов...— Тотек нібито не дочув.— Я кожного свят-вечора так. Але тільки ви не сердьтеся на мене, я мушу бути сам.
— Розумію, розумію. Це ти на мене не сердься.
— Тепер-то я вас і так не повів би туди. Там він.
— Хто?
Ет, не треба було питати. Хлопець позиркує на неї недовірливо, розуміюче і, напевне, здогадується, що вона вдає, ніби не знає, про кого йдеться. І під докором його споважнілих очей її обличчя змінюється, червоніє.
— Самі знаєте. Чули ж, як стріляв. Герой!
— Тотеку! — перебиває його суворо.— Ти ж говориш про старшого.
— Це правда,— погоджується він.— Найгірше, що він справді герой. Так-так. Герой!
— Звідки ти знаєш?
— Всі знають. Спитайте — кожний розкаже. Я думаю, що якби не це...
— Що герой?
— Так... то і моя мама інакше б... Пробачте, я щось не те сказав...
— Ну, то й кажи. Сідай.
Агнешка кидає на сніг звій шнура, сідає долі сама й, розстеливши полу плаща, запрошує хлопця сісти поруч.
— Дякую, я краще так.— Після миті вагання сковтнув, прицмокнувши, слину.— Чому у вас,— бере розгін розпачливим, ламким фальцетом,— немає чоловіка?
— О, Тотеку, про що це ти? Ще ж маю час.
— І граєтеся, граєтеся цим шнуром. Як і він.