— А тобі це не подобається?
Хлопець не відповів на це запитання, бо захопився іншою, важливішою проблемою.
— Ще й той Заритко з Джевинки. Негідник. Він теж у вас був. Чого йому треба?
— Нічого, так собі завітав. Я його швидко випровадила.
— У вас побував, а потім прийшов до нас, до мами. І ще кілька разів приходив, і завжди увечері, завжди поночі.
— А що мені до цього?
— Я вам розказую, бо зазнав страху. Він перед мамою дуже нахвалявся.
— Чим це?
— Не варто й казати. Ви ж його не хотіли б, правда?
— Ну й вигадки! — Агнешку аж пересмикнуло.
І все ж не може вона урвати цієї розмови, дивної й недоречної, котра, одначе, воднораз і розважає, і сердить, і огортає ще не виразною тривогою.
— Отож-бо! — втішається Тотек,— Мама його теж не хоче. Бо він п’яниця й злодюга. Ми його давно знаємо. А тепер його вигнали з якоїсь там артілі.
— Коли? — Агнешка зненацька насторожується.
— Певне не знаю. Недавно. Аж плакав у нас. А мама... Мама його втішала, щось так — не зрозумів я, правда, всього,— що він нібито викрутиться, коли інші завинили більше ніж він.
— Чому ти це розказуєш мені? — після довгої паузи зміненим безбарвним голосом озивається Агнешка. Проте хлопець зрозумів цей докір як запитання.
— А хіба я знаю? — замислюється він, на мить заплющуючи очі, щоб не дивитися на неї й менше соромитися своїх слів.— Не знаю. Коли я чую всяке таке, то тільки й думаю, для вас добре це чи погано. І як увечері ляжу в постіль, то подумки про все те розповідаю вам. Чогось ніби завжди боюся за вас.
— Ти, Тотеку, книжок начитався більше ніж треба,— поблажливо вичитує його Агнешка, водночас відчуваючи, що їй зраджує й посмішка, й голос.
— Ні, не тому. Вам у нас погано.
— І зовсім ні.
— Ви ж сама, одна-самісінька, без батьків. Чому?
Агнешка смутніє і несамохіть стишує голос мало не до шепоту:
— Гітлерівці замордували моїх рідних. Тільки менший брат уцілів, він ховався в льоху, а це було взимку... Та не вижив і він.
— А ви?
— Мене вдома не було. За день перед цим побігла з одними паперами до іншого села.
— То ви теж із села? Такого, як і це?
— Може, трохи кращого. Але нема його вже, того села. Спалили саме тоді. Та годі про це, Тотеку.
— Пробачте.
— А ти не турбуйся про мене. Вчися собі, читай, грайся з дітьми, з Улею...
— Уля поїхала на свята. У неї в Бялосолі, коло тих святих джерел, живе якась тітка. Тепер Уля вже не боїться виходити на люди,— додає хлопець трохи розчаровано.
— У Зависляків же чимало дітей.
— Я б краще сидів один, у Кімнаті, але ж холодно.
— Не ходи ти до тих руїн! — накидається на хлопця Агнешка.— Ті ж мури ледве тримаються. Запам’ятай! Війт суворо заборонив!
— А ви й поскаржилися? — в бистрому пильному позирку його очей замиготів докір.
— Він взагалі заборонив. Ну й підозріливий же ти! — сердиться Агнешка.— Ходімо вже.
Вона підводиться, зашморгує шнуром товстіші кінці ялинок. Марно прождала вона тут, якимось шахраюватим способом аж надто затягнувши недитячу розмову. У цьому є щось неприємне й негарне. І тепер, не дивлячись на хлопця, Агнешка простує вперед, виходить на дорогу. Волочить знайдені ялинки, зла і на себе за втрачені надії, й на Тотека, надто вже догадливого й допитливого, котрий ніби читав її думки.
— На цвинтарі його вже, мабуть, нема.
— Може, й нема,— погоджується Агнешка безбарвним голосом.
— Тоді дайте мені цей шнур. Я потягну.
— Ні, не турбуйся про мене. Не люблю.
Якийсь час тільки сніг поскрипує й шурхотить у них під чобітьми, під ялинками.
— Я віддам вам «Володийовського»,— озивається Тотек і трохи стишує ходу, щоб делікатно виказати свою образу. Але враження про книжку натомість перекреслює його задум,— А знаєте, що мені найбільш сподобалося? Кінець. Я б теж отак... Я оце думаю й думаю, навіть спати не можу. Хай би все те, нарешті, дідько взяв. У них, в тому Клубі, багато всяких боєприпасів, дуже багато. Але мені вони не потрібні.
Агнешка враз зупиняється, різко обертається до хлопця:
— Про що це ти знов?
— Про гуральню, звісно. Я вже не дитина.
Тепер в Агнешці наростає справжній гнів.
— Дуже вже тебе все обходить,— говорить суворо.— Залиш трохи й дорослим.
Але Тотек не кориться й відразу ж з якоюсь розпачливою зухвалістю відказує:
— Дійсно. Але для кого? Вам же я вже розповідав, показував — і що? Нічого.
— Нестерпний ти, недобрий. Видно, колись я жалкуватиму, що стільки тобі дозволяю.— Та гнів, як швидко спалахнув, так швидко й згас, придавлений гнітючим почуттям власної вини. Цей хлопчак має рацію й слушно звинувачує її. Вона ж іще анічогісінько не зробила, не спромоглася на жоден рішучий крок. На що чекає? Чому? І вже лагідно, вмовляюче, додає: — Потерпи ще трохи, Тотеку!