— Гаразд,— по короткому роздумі погоджується хлопець.— Нехай-но тільки потеплішає. Ми зробимо це вдвох, я і ви. Ви мені вірите? — говорить він задихано, дріботячи за нею трохи ззаду й раз у раз відстрибуючи вбік від ялинок, що все швидше й швидше бігли по снігу.— Володийовський теж був малий, але... Та я вам скажу тепер усе. Мені вже все одно. Можу й не йти до школи. Якби я був старшим, то я б з вами...
Ох, і голос в цього Тотека! Ну й запищав же півнячим голоском! Ну й признання! Агнешка мало не розсміялася, та вчасно втрималася.
— Що ти там говориш? Щось я не дочула.
Якусь мить не чує його кроків, очікує. Не оглядається, й так неначе бачить його засоромлене, нещасне обличчя.
— На цвинтар — це сюди,— чує нарешті невиразні, непевні слова.
— Ти ж хотів сам.
— Нічого. Я тільки вам покажу.
Він веде її вузенькою стежечкою через лісовий пагорб і в долину, схилом. Дерева вже рідшають, а де-не-де, в просвітах, з’являється перед очима розлога, біла, зовсім пустельна просторінь. Це закрут озера, тепер укритого льодом і снігом. А ближче, зовсім близько, видніється невеличка галява, напівобнята краями лісу, мовби заметами, поцяткована малими горбочками, через це більш схожа на вирубку, аніж на цвинтар. Хоча ні. Бо он з-під заметів видно невеликі хрести й стріли надмогильних обелісків, уквітчані зірочками. Низька огорожа з каменю чи дерну — під снігом важко й розпізнати — відділяє цей сумний, загублений на відлюдді цвинтар од лісу й води. Прикрашає його кілька сосен — і нічого більше.
Кілька сосен... Тотек зненацька зупиняється й напівзігнутою рукою, ніби й сам ще непевний, показує найпоказнішу могилу з найбільшим хрестом. До неї веде, як видно по снігу, свіжопрометена алейка, на білизні якої голубуватою стрічкою тягнуться чиїсь сліди. Могила темніша від інших: хтось — обоє, хоча кожний з одмінним почуттям, одразу ж догадуються хто — старанно згорнув з неї сніг й зверху обіклав сосновим гіллям, пройшовши іще кілька кроків, Агнешка помічає, що й на інші хрести та зірки покладено по гілочці зелені. Аж от стовбур сосни, що росте над могилою капітана Пживлоцького, нараз мовби ворухнувся й роздвоївся. Не здалося. Балч, схилившись, ще щось поправляє. Ось уже й випростався, руки його безсило обвисли, голі долоні аж горять, в усій постаті якась безпорадність, безборонність, і Агнешці стає прикро від того, що підгледіла його задуму.
— Я далі не піду,— чує за собою Тотеків шепіт.
— Як хочеш,— відповідає вона так само тихо.
— Флокс нехай лишиться зі мною, добре?
— Як хочеш,— повторює машинально, озирнулась на Тотека на мить, уникаючи його погляду. Букет з срібними кульками, що його тримав Тотек, на якусь мить збудив миттєвий жаль, але вона вже владно підштовхнула Флокса до хлопця,— і в прощальному погляді пса бачить той самий докір, що й раніше у Тотека.
І нарешті, по стількох тижнях вона сам на сам зі своєю затаєною і незборимою мукою. Навколо ані душі. Вони самі. І він ще не знає про її присутність, і це важливо. Після вечора освідчень, коли вони розійшлися, посварившись, вона, звісно, зустрічала його. Завжди в гурті інших. Майже щодня. Інколи віч-на-віч, коли не вдавалось уникнути спільного вирішення поточних службових чи шкільних справ. Та вперте пригнічування, власних почуттів створювало такий стан, що, навіть стоячи перед Балчем, вона майже не бачила його. Успіх такого «небачення» щоразу радував її. Це сповнювало гордістю. Не помітила чи й помітила, але запізно, що та гордість, як нещирий друг чи прихований ворог, день у день розбиває природність і щирість її байдужості. Бо ж не були їй байдужі ті зустрічі, якщо вони раз у раз приносили їй дедалі зростаюче відчуття тріумфу, що вона може бути аж так ділова й холодна. Але бачила його здалеку чи відчувала його присутність десь поблизу — й теж раділа, сповнена тією підступною гордістю, що це буцімто мало обходить її. Перші сигнали загрозливої для неї небезпеки вона свідомо вловила аж тоді, коли оте його безупинне кружляння навколо неї почало слабнути. Замість сподіваного полегшення, спершу була таки сильна цікавість — якщо зважати на нею ж витворений внутрішній стан,— а згодом — біль образи, нестерпної образи, що все наростала. Тепер вона мала більше (і законніше) право на гордість: їй, Агнешці, вистачило-таки сили й гордості опанувати своє роздратування, ні перед ким, навіть перед собою не виказати хвилювання, анічогісінько не змінити в усталених межах поведінки.