— Зеноне...
— Агнешко?..— зиркнув на неї запитливо, з надією.
— ...Балч. Зенон Балч,— повторює Агнешка тихо, з холодним роздумом, чи то дивуючись з цих двох слів, чи з самої себе.
Посмішка, що вже сходила в його очах, гасне.
— Я думав, що... Пробачте.
— Ви якось дивно зветеся. Якось по-чужому.
— Як для кого.
— Звісно,— підтакує Агнешка з несподівано сумовитою покорою.
Насуплені, обоє якусь хвилю мовчать — без образи одне на одного, немовби сумуючи над спільним клопотом.
— Ви можете до мене звертатися на ти. Без пан. І мені дозвольте теж.
— Не вийде,— вголос розмірковує Агнешка, не дивлячись на нього.— При людях не можна. І взагалі не можна. Бо в цьому було б щось нещире.
— Можливо. Але принаймні сьогодні. Тільки сьогодні.
— На честь свята.
— Ні, просто так, без усякого приводу.
— Як хочете. Завтра будеш сердитися.
Агнешка простягає руку. Балч стискає її й підносить до вуст з поважною, досить незграбною галантністю. І обоє зненацька начебто засоромлюються. Дівчина вириває руку. А він нашвидку шукає звичніших, більш властивих його натурі слів.
— Шкода,— говорить,— що я забув свою баклажечку.
Але в ту ж хвилину, помітивши вираз її очей, він пожалкував, що сказав оце.
— На щастя,— каже Агнешка,— бо знаєш, як я її ненавиджу!
— Я пожартував,— здається Балч.— Є такий звичай, щоб випити за своє здоров’я, коли... А потім...
— Балче,— перебиває Агнешка.— Я ніколи не зверталася до давніх звичаїв, коли хотіла поцілуватися.
— Це щиро? Я не впізнаю тебе.
— Впізнаєш.
— А зараз не хочеш?
— Ні.
— На згоду?
— Щодо згоди — згода. Краще не сварімося.
— Отож, коли ти захотіла... Так-так. Виходить, ти не така вже й недосвідчена. Скажи, що ти робила тоді, над озером, з тим... Колумбом?
— Цілувалася.
— І тільки?
— Зеноне, не сварімося сьогодні.
— І все-таки шкода, що я забув баклажку. Хоч би сам трохи хильнув.
— І сам залишився б тут. Біля мене ти вже не будеш пити. Ніколи.
— Часом ото я задумуюсь,— Балч ледь стримує вже чутне в голосі роздратування,— звідки це з’явилася в тебе отака відраза.
— Відраза — добре слово. Чи ти знаєш, чого я втратила всіх, усіх своїх? І Кшися теж, брата, хоча він і пережив ту ніч. Коли гітлерівці оточували Волічку, наші партизанські вартові спали. Бо були зовсім п’яні.
— Військово-польовий трибунал.
— Обійшлося без трибуналу. Гітлерівці замордували всіх. І партизанів. Вартових перших.
— Не знав про це. Ти ніколи не розповідала.
— Коли я мала тобі розповідати? — в питанні бринить смуток і докір.
— Дійсно.— Балч схиляє голову донизу, насуплюється.
— Зеноне,— прохаюче нахиляється Агнешка в його бік.— Чому ти знову дозволив Завислякові? Тоді ж, коли ти заборонив, я так зраділа. Насправді. Чуєш, прошу тебе, заборони йому... заборони їм усім раз і назавжди.
— Це не так просто,— говорить Балч понурим, невиразним голосом.— Заборони, заборони... Ти ж не питаєш мене, звідки я беру на це все. Хоча б на твою забаганку, на ту школу. Може, думаєш, що ті, з повіту, такі щедрі? В них теж непереливки.
— Не звертай на школу, шановний товаришу Балч. Я можу працювати без нічого, в холоді.
— Це я знаю. Але діти не можуть.
— Все-таки це не привід. Закрий ту гуральню — і все.
— Не так просто...— повторює Балч.— З цього ми тут починали. Перша, найдавніша традиція,— це слово він підкреслює з притиском і сарказмом.— Звикли мої люди, призвичаїлися. Що б я їм тепер сказав?
— Ну й ну! Яка делікатність!
— Ти цього не розумієш, бо не все знаєш про мене. Я міг після війни кинути якір, де б забажав, пропонували мені то те, то інше, навіть височенькі посади — не схотів. Вирішив залишитися тут. Бо для мене краще бути богом у Хробричках, аніж наймитом в якійсь там конторі. Таким уже народився. Люблю бути кимось. І мати щось.
— Ким же ти є? І що маєш?