— Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.
— Не кажи цього. Але прошу — не пий.
— Дуже просиш?
— Дуже.
— Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...— його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.— Жінка повинна бути...— і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,— ...ти повинна бути такою, як...
— Без порівнянь, Балче,— і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.— Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!
— Виходить, ще й ревнощі! Чудово! — Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.— Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.
— Ні!
— Невже ти не за цим сюди прийшла?
— Балче!
— Дійсно, мене саме так звати. Ну, не будь же ти бог знає чим. Велике мені діло.
— Ні!
— Не хочеш? Справді? Чому?
— Тому! — Агнешка з люттю дихає прямо в його розкритий рот. А коли він намагається відірвати її від землі, вона несподіваним ударом п’яти підгинає його ноги. Одначе на коліна падають обоє, бо він не випускає її з щораз міцніших обіймів. І шепоче, немов самим блиском оголених зубів, близьких, усе ближчих і ближчих:
— Гаразд... поміряєшся силою... як з ковалем...
Проте Агнешку охоплює кволість. Ці секунди мчать дуже швидко й дуже повільно. Секунди, затьмарені ним, роздутою жилою на його лобі, злою хтивістю в очах. Секунди, яскраві від жалю, що так ото гине її виплекана в очікуванні надія. Балч повалив дівчину, притиснув до снігу її розкинуті руки. Його шорсткі губи у неї на шиї, на щоці, на кутику губ. Агнешка напружила все тіло, трохи вивільнилася з-під його грудей. Відхиляє голову вбік. Крізь стукіт у скронях нараз чує все наростаючий голосніший шум, і в ньому — собачий гавкіт, Флоксів гавкіт, і ще й хлоп’ячий крик, Тотеків крик. Та знову знаходить її голову вперте обличчя. Очі напівзаплющені. Шум зникає. Припухла рожевість губ, блиск зубів.
— Пусти! Пусти мене!
Глухий хруст стрибка, сипкий сніговий пил, майнуло Щось буре. Чийсь раптовий, міцний штурхан, немов спрямований самою інерцією падіння, відштовхує від неї голову нападника. Обоє схоплюються на ноги. Балч, нестямний від люті, вихоплює пістолет.
— Геть, ти!
Нежданий, несвідомий рух. Ствол пістолета врівень із Семеновим обличчям, очманілим, зніяковілим. Судомно звівся палець на курку — ледве чутний тріск. Ствол опускається донизу.
Все це триває якусь долю миті, надприродно, поза часом. Семен, усе ще наче осліплий, заточується й відступає. Знову розплющує очі і з свідомим смутком у голосі, з свідомим докором у тих невсипущо пильних очах промовляє тільки:
— Коменданте!
Балч тицяє йому пістолета.
— Тримай. Перевір, телепню. Він же не заряджений.
Глянувши на свої руки й відразу ж взявшись обтирати їх об поли піджака, Балч додав тихше:
— Заслужив. Але битися з тобою не буду.
Семен уже відвернувся й відходить геть узбіччям схилу, пістолет тримає лише пальцями відставленої вбік руки.
— Зачекай, Семене. Тобі кажу!
Той неохоче зупиняється.
— Де ти був так довго?
— Мигдальський затримав,— буркотить Семен.
— Він щось шукав?
— Не знайшов. Мене попередили. Пізніше за всім тим я повернувся навкружною дорогою.
— Отже, коли ще туди їхав.
— Ні. Коли вже назад.
— Як же це?
— Заритко не прийняв товару. Я привіз назад.
Балч змовк, похитав у задумі головою.
— Це був останній ящик?
— Останній.
— Половину роздаси нашим хлопцям, зараз. Половину заберемо. Поїдеш ще й зі мною. Ну, Семене...
Балч, розмовляючи відталим від гніву, навіть якимсь дружнім чи й примирливим, хоча й жорстким тоном, вдягає куртку, потім шарпає перехоплені шнуром ялинки. І простує урвиськом за Семеном, навіть не поглянувши на Агнешку. Не подивився й Семен. Обидва зникають під навислим віттям сосен. Невдовзі загурчав мотор.
Пусто. Потоптаний, скопаний сніг. Не такий сніг породжує тишу й спокій, не такий. Агнешка приглядається до звислого над урвиськом коріння та снігу. Ані душі. Тотека вже немає. Втік, або не хоче показуватися на очі. Так навіть краще. Їй треба побути самій. Тепер. Завжди. Все скінчилося.
Хоча й мучиться твоя душа, хоча й розпач народжується з тієї ж таки муки й того ж таки розпачу, але ж хіба можна так довго блукати берегом озера, по копнистому снігу? Нехай навіть і в нових чоботях, зате ж в одязі, підшитому легеньким ватином, та ще й нічого не ївши? Здається, нібито цим новим маршем якось вирівняла рівновагу тепла й бадьорості власного, тіла, порушену то довгою нерухомістю, то ганебною боротьбою (ні, тільки силою волі можна змусити себе не згадувати про це знову!) — все-таки врешті бадьорість починає перетворюватися в щораз відчутніший, збуджений холодом дріж: треба повертатися додому.