А ось нарешті й остання хата, далека від села, аж під самим півострівцем іншого лісу, який невідомо куди й тягнеться. Халупа бідна, нічим не огороджена, крива й мовби устромлена в сніговий замет. Низеньке віконце, знизу обкладене листям чи глицею, зяє мовчазною темрявою. Агнешка стукає й просто з подвір’я вступає в чорноту хати, аж якусь ніби густу від важкої старечої задухи. З найтемнішого кутка, коло печі, долітає хрипкий, ще сонний голос:
— Кого це бог посилає?
— Прийшла привітати вас із святом і здоров’я побажати, пані Бобочко, бо ж знаю, що ви самі.
— А сама, сама. Відколи їй ті пархи, з божою поміччю, злізли, наче її хто підмінив. За вухо від дзеркала не відтягнеш, не всидить на одному місці.— І після паузи додає сумовито: — Якби я хоч знала, чи вона вернеться...
— Не думайте про неї, пані Бобочко, погано. У неї все життя попереду. А життя ви палицею не затримаєте.— Всупереч намірові, надто різко промовила це, отож поспішає запобігти образі: — Може б, ви завітали до мене, я теж сама. А тут у вас так темно.
— А кому світити? Дав господь день, щоб дивитися, і ніч, щоб слухати. Лектрики не маю, а гасу шкода. Куті ще за дня поїла, тепер собі богу молюся, душечки померлих згадую, добре мені.
— Сьогодні, бабусю, свят-вечір, а не поминки! Заспівали б собі колядку «Бог народився».
— Ні, дитинко. Ніщо в Хробричках не народиться.— Помовчала, заторохтіла чотками.— Ти з Пживлоцькою розмовляєш?
— Часом. А що?
— Здалося мені, коли ти постукала й увійшла, що це знову вона.
— Знову? А вона вже заходила?
— Заходила. Постояла. Подивилася, як та божевільна, нічого не сказала — і в ноги. Я не ясновидиця, але що думаю, то думаю. І люди подейкують...
— Бабусю,— перебиває Агнешка її все бистріше й все довірливіше бурмотіння,— я дуже прошу вас, не робіть того, чого...
— Що ти мені вказуєш! — сердиться Бобочка.— Не повчай, сама грішна. Ти ще ж така молода, могла б мені бути онукою. Через це тобі й важко, не гнівайсь тільки,— додає уже м’якіше. На цей раз чотки торохтять досить довго.— Ну, йди вже, йди, дитино. Бог заплатить тобі за добре слово.
Ледь вона відійшла від хати, як почула за собою обережні, навмисно приглушувані кроки. Зупиняється — і тінь позаду теж зупиняється на досить далекій відстані. Холодні мурашки пробігають по її шкірі. До села добрий шмат дороги. Сніг свіжий. Що ж — тікати?
— Гей, ти там! — гукає Агнешка приглушено. Тінь непорушна.— Обізвися ж! — Тиша.— Або йди собі геть! — І тільки тепер тінь наче слухняно й не без вагання ворухнулася, й Агнешка зненацька впізнала своєрідність того жесту й звільнилася від тягаря усіх тривог.— Семене!
Він підходить. Агнешка рада, що тут хтось є і що саме Семен, бере його попід руку.
— Ти налякав мене. Ходиш за мною, як привид.
— Так треба,— бурмоче той невиразно.— Я ще коли говорив, що погано бути самій.
Раптовий, болючий спогад про події цього дня огортає Агнешку гарячою хвилею. Агнешка випускає руку Семена. Відчуває ніяковість і нещирість мовчанки, що запала після повтореної Семеном перестороги. Краще було б не підкликати його. Краще б, якби він був відстав і пішов собі.
— Не бійся за мене. Прошу тебе, йди до Павлинки. Їй це потрібно...— нашвидку вишукує будь-які слова, тільки б не ті, тільки б не про те, про що знають обоє,— їй же треба допомогти, про неї ж треба дбати. Чи це правда, що її Зависляк б’є? Ти не дозволяй цього, Семене. Що ж це ти мовчиш? Наче оглух...
— Я все чую, добре чую. Піду до Павлинки, піду — в мене ще є час. Але вас я таки проведу, не залишу тут саму.
Він, здавалося, прочитав її думки. Присоромлена, вона здається:
— Дякую тобі, Семене. За сьогоднішнє, за все...
— Нема за що. Я б для вас... Жаль, що все де так...
— Говори якось ясніше, Семене.
— Якщо хочете. Комендант негарно зробив, негарно.
У глухому безбарвному голосі Семена бринить осуд.
Агнешка намагається перевести небезпечну розмову на менш важливу колію:
— Ви вже давно повернулися?
— Давненько.
Агнешка не наважується питати про те, що її цікавить.
— Випивав?
— Де там! Увесь час за кермом.
Семен — завжди Семен: більше, ніж питають, не скаже.
Здається, можна спробувати перенести розмову на більш важливу, хоча й далеку колію. Темно, обличчя не видно, трапляється нагода, яка, можливо, вже й не повториться.
— Ти, Семене, нібито вже давно знаєш... коменданта. Це правда?
— Давно. Ще з партизанського лісу. Це я потрапив у його сторону, але знайшов мене, пораненого, він. Потім — в армії, до кінця.— Замовк, однак потреба вилити свою душу, можливо, тим сильніша, що породжена гіркотою, змушує його розгорнути надто стислий виклад подій.— Ми з ним завжди були разом. Під Віслоком нас навіть поранило обох одним снарядом.