— Чим це ви забавляєтеся?
Збентежилися, сторопіли. Мар’янек виступає наперед:
— Ми взяли з класу «Колумба».
— Ви, пані, обіцяли ж,— квапливо додає Тотек,— показати нам, що плаває.
— І ви вже самі собі показали. Ну і як? Плаває?
— А ви подивіться,— вигукують, заспокоєні тим, що вона не сердиться. Розступаються, відкривають узбережжя. Суденце впевнено тримається на поверхні, посувається вперед короткими ривками, його щогли й вітрила погойдуються то взад, то вперед. Віддзеркалення сонця обсипає його роєм золотих іскринок.
— Воно не втече,— заспокоює Варденьга,— лід його затримає.
— Ви вже награлися. Підемо вище, подивимося на дорогу.
Мар’янек слухняно дрючком пригнав «Колумба» до берега й відразу ж заклопотався новим:
— А коли лікар приїде?
— Приїде. Почекайте ще трохи.
Нема Балча. Може, однак, з’явиться. Пождемо. Згори видно широке півколо дороги, ліс і знову дорогу, далеко від греблі над озером, аж до Хробриць. Агнещин бінокль, як і на всіх екскурсіях та прогулянках, викликає в усіх захват, йде по руках. Вигляд навіть добре відомих предметів, наближений до самих очей, дивує й розважає, а тут ще й увесь час чути цікаві розповіді про все бачене. Проте діти й не підозрюють, що тут відбувається так ото хитро спланований урок опису й правильної вимови.
— У Хробрицях знову будують дім, червоний.
— Червоний, бо будують з цегли.
— Привезли кругляки до води, на новий порон.
— Неправда. Нового порона не буде! — Це Уля.
— Буде! Звідки ти знаєш, що ні?
— Бабуся казали.
— Твоя бабуся те відає, що обідає. Мій тато знає краще.
— Поживемо — побачимо,— вгамовує їх Агнешка. І До Варденьги: — Тепер ти подивися, Тотеку.
— Е-е, нащо! Не хочу.
— Тобі нудно тут?
— А що там такого? Я звідси все одно виберуся, з братом, із Мундеком. І все. Навіть до кінця навчання не чекатиму,— погрожує бундючно.
— Гаразд. Напиши нам з дороги.
— Він лікаря боїться, прошу пані,— здогадується Еля.
— Дурна ти, і зовсім не боюся! — Варденьга сердитий, аж йому веснянки почервоніли. А по хвилі: — Дай мені той бінокль! — Однак зараз же відняв його від очей, розчарований.— Хіба це вид?— кривиться він.— Поля та поля, біло скрізь, а по білому — чорні, рисочки.
— Мар’яночку, що то за чорні рисочки?
— То межі.
— Петрику, як ми визначаємо поверхню прямокутника?
— Перемножуємо ширину на довжину. Але ж сьогодні, прошу пані, неділя.
— Не бійся,— і раптом, натхнена новим задумом, обіцяє: — Коли вже зовсім потепліє і всюди висохне, кожний із вас виміряє на своєму полі площу меж.
Знявся гамір.
— Це не так уже й страшно,— заспокоює Агнешка,— я допоможу. Потім у класі складемо всі ті поверхні разом і переведемо на гектари.
— Навіщо це? — витріщує очі Варденьга.
— А ви самі здогадайтесь. Скажи-но, Яцеку, що росте на межі?
— Трава.
— Добре. А тієї трави там багато?
— Навіть кози не напасеш,— пирхає Еля.
— Отож-бо! А як зробимо всі обрахунки, то похвалитеся вдома кожний у себе, які-то ви землеміри.
— Заєць! Заєць!
Щось біле майнуло побіля самих дітей, шмигнуло, зникло в руїнах. Кілька хлопців кинулися слідом, бо ж така дивина.
— Мар’яне...— зачіпає брата Томек,— може, ти бачив маленького чоловічка, гномика, а не зайця?
— А щоб ти знав, гномики тут теж ростуть,— підтверджує малюк, але його невпевнена й уперта посмішка і підказує Агнешці, що тепер Мар’янек більше вихваляється накинутою йому роллю, яку він полюбив, аніж вірить у те, про що говорить сам. І вчительці стає за чимсь жаль.
Вона пам’ятає оту першу розмову з Мар’янеком в присутності Балча. Сьогодні Балча немає. Гаразд. Краще не думати про це.
— Коли дядько помруть,— мріє вголос Елька,— увесь сад і город перетворю у великий-великий кролятник, розводитиму ангорських кролів.
— Як це,— прикро дивується Агнешка,— коли дядько помруть? Адже ж дядько здоровий.
— Але старші від мене,— миролюбно стверджує Елька.— Так уже в світі ведеться.