Хлопчики, які грають в хокей, піднімають погляди. Один із них одягнений у светр з номером дев’ять. Вони дивляться на Ану з таким виразом обличчя, що стає зрозуміло, про що говорять удома їхні батьки. Один із хлопчиків також спльовує, після чого всі відвертаються спинами.
Анин тато підходить до неї, кладе руку доньці на плече і відчуває, як вона тремтить, хоч і не розуміє: вона зараз розплачеться чи закричить.
Майже половину свого життя Захаріас збирався з ним покінчити. Раз у раз продумував деталі. Потрібне місце, де вони побачать його. Щоб змусити цих свиней потім жити з цим. «Ви це зробили». Йому небагато потрібно — мотузка, кілька інструментів, щось, куди можна стати. Можна було б табуретку, але перевернуте відро також підійде. Відро у нього в руці. Усе інше в наплічнику.
Єдине, що досі — вже багато років — зупиняло його, — це Амат. Єдиний його друг, але цього було достатньо. З Ліфою вони ніколи так не товаришували, були разом лише через Амата, тому коли Амата перевели до юніорів і він вибрав собі інше життя, для Захаріаса все скінчилося.
Він тримався за життя лише через Амата. У найтемніші, найтяжчі ночі Амат казав йому: «Заху, одного дня ти матимеш більше грошей і влади, ніж усі ці свині. І тоді ти будеш милосердним. Тому що тобі відомо, як боляче бути безсилим. І ти не заподієш їм кривди, хоч матимеш таку можливість. І від цього світ стане кращим».
У тебе ніколи не буде таких друзів, як у п’ятнадцять. Сьогодні Захаріасу виповнюється шістнадцять. Він заходить до школи, не зважає на сигналізацію. І ставить відро на підлогу.
Жанетт дивиться на підлогу, і її серце вискакує з грудей. Перед нею велика калюжа, вода повільно розтікається під її ноги. Вона стоїть майже біля входу, біля рядка шафок старшокласників. Відчуває якийсь різкий запах, він сильно ріже в ніздрі. Брат підходить ближче, два ліхтарики світять в одному напрямку.
— Що це таке на підлозі? — запитує брат.
Ана так голосно скрегоче зубами, аж чує її тато. Він шепоче:
— Вони просто бояться, Ано, просто шукають собі цапа-відбувайла.
Ані хочеться горлати. Смикнути двері сусідського будинку, зірвати зелений прапорець і рявкнути: «А чому цап-відбувайло не КЕВІН? ЧОМУ?». Ана хоче кричати так голосно, щоб усі інші сусіди на Височині теж це почули. Кричати, що вона обожнює хокей. ОБОЖНЮЄ хокей! Але ж вона — дівчина, то що станеться, якщо вона скаже про це хлопцеві? Він відповість: «Справді? Дівчина, і любить хокей? Окей. Тоді хто виграв Кубок Стенлі у 1983 році? Хто? А хто мав сьомий результат за очками в 1994-му? Ну? Якщо ти так любиш хокей, то відповідай!».
Дівчатам у Бйорнстаді не можна просто любити хокей більше, ніж прийнято. Краще, щоб вони взагалі його не любили. Бо якщо ти любиш цю гру, тоді ти лесбійка, а якщо любиш гравців — курва. Ані хочеться притиснути до стіни цього чортового сусіда і пояснити йому, що ця роздягальня, в якій ці хлопці гигочуть зі своїх тупих жартів, урешті перетворюється на консервну бляшанку, тому вони повільніше дорослішають, а деякі й гниють зсередини. У них немає подруг серед дівчат, і жіночих команд тут теж нема, тому хлопці звикають до того, що хокей належить лише їм, а тренери вчать, що дівчата їх «відволікають». Тому вони вважають, що дівчата існують лише для того, щоб з ними перепихатися. Ані хочеться розказати, як усі в цьому місті вихваляють хлопців, коли вони «борються» і «не здаються», але ні один не відкриє рота і не пояснить, що коли дівчина каже «ні», то це, бляха, означає «НІ»! Проблема цього клятого міста не в тому, що хлопець зґвалтував дівчину, а в тому, що всі роблять вигляд, ніби НІЧОГО страшного не сталося! І тепер усі інші хлопці будуть думати, що зробити так — це нічого страшного. Тому що всім байдуже! Ані хочеться залізти на дах будинку і кричати: «Вам плювати на Майю! Та насправді на Кевіна теж! Бо вони для вас не люди, а просто предмети, які мають свою ціну. Просто його ціна вища за її!».
Ана стільки всього хоче зробити. Але на вулиці порожньо, і вона мовчить. І ненавидить себе за це.
— Що це таке на підлозі? — повторює запитання брат.
— Вода, — відповідає Жанетт.
Вона знає, небагатьом учням відомо, як можна проникнути в школу, попри те, чи спрацює сигналізація, чи ні. Вона не знає, чи той, хто зайшов сюди, планував закінчити все ще до приїзду охорони, чи йому було взагалі однаково.
Того ранку на першому уроці Жанетт заміняє вчителя у дев’ятому класі. Вона помічає фарбу на руках у Захаріаса. Від нього різко пахне мийним засобом. У коридорі на одній із шафок більше нема написів «КУРВА», тому що він цілу ніч їх відшуровував. Бо він знає, що відчуває людина, яку кривдять інші лише тому, що можуть це робити. Знає, як у цьому місті сильні поводяться зі слабшими.