Рамона стоїть у коридорі, чекає на Петера. Спирається на ціпок, від неї пахне віскі. Це вперше за десять років вона відійшла від «Хутра» далі, ніж на п’ять кроків. Рамона бурмоче:
— Їм стане соромно. Одного дня вони згадають, що то були слова хлопця проти слів дівчини, і вони сліпо повірили хлопцеві. І їм стане соромно.
Петер поплескує її по плечі й шепоче:
— Ніхто не просить… ніхто не… Рамоно, ти не мусиш втручатися в це лише заради моєї сім’ї.
— Хлопче, не тобі вказувати мені, що я повинна робити, а що — ні.
Тоді Петер киває, цілує її в щоку і виходить. Він уже стоїть біля свого авто, коли Рамона ціпком штовхає двері до кафетерію. Один чоловік із правління, одягнений в костюм, саме послабляє собі краватку і каже жартома, а може, і всерйоз:
— Хіба могло бути по-іншому? Хоча б хтось про це замислювався? Ви бачили, які джинси тепер носять дівчата? Тісні, як зміїна шкіра! Вони самі ледве їх стягують, а як це міг зробити підліток проти її бажання? Хіба не так?
Він сміється з власного дотепу, хтось підхоплює, але від гуркоту, з яким відчиняються двері, всі замовкають і обертаються. Там стоїть Рамона, сердита і напідпитку, вона показує на нього ціпком і каже:
— Он як, любий Леннарте. Не знаєш, як таке можливо? А давай поб’ємось об заклад на твою річну зарплату, що я проти твоєї волі стягну з тебе цей костюм і ніхто в цьому залі навіть не писне?
Розлючена і п’яна Рамона так гупає ціпком по стільчику, що найневинніший чоловік, який на ньому сидить, хапає ротом повітря і тримається за серце. Рамона махає ціпком до всіх присутніх.
— Це не моє місто. Ви — не моє місто. Як вам не соромно!
Один чоловік встає і вигукує:
— Заткнися, Рамоно! Ти нічого не розумієш!
Троє чоловіків у чорних куртках беззвучно вийшли з тіні біля стіни, один із них ступає кілька кроків, стає перед чоловіком і каже:
— Якщо ще раз скажеш їй заткнутися, сам заткнешся. Навіки.
Амат стоїть перед льодовою ареною, дивиться в очі своїм товаришам. Глибоко зітхає, відвертається від них і рушає. Робить перший крок іще з ваганням, але другий уже впевнено. Чує, як Лют гукає за ним, але заходить усередину, не зачиняючи за собою двері. Проходить повз майданчик, піднімається сходами, заходить у кафетерій, протискається між рядами стільців, стає попереду правління і дивиться в очі кожному з присутніх тут чоловіків і жінок. Чоловікові з прізвищем Ердаль дивиться в очі насамперед і найдовше.
— Мене звати Амат. Я бачив, що Кевін зробив з Майєю. Я був п’яний, і я в неї закоханий, я кажу це прямо, щоб вам, брехливим паскудам, не довелося говорити це в мене за спиною, коли я звідси вийду. Кевін Ердаль зґвалтував Майю Андерссон. Завтра я піду в поліцію, і мені там скажуть, що я ненадійний свідок. Але зараз я розповім вам усе, що зробив Кевін, усе, що я бачив. І ви ніколи цього не забудете. Тому що ви бачили, як я граю. Ви знаєте, що погляд у мене гостріший, ніж у будь-кого з присутніх. А це перше, що дізнаєшся у хокейному клубі Бйорнстада, хіба ні? «Гострого погляду не можна навчитися. З ним треба народитися».
І він розповідає. Про кожну деталь. Про кожен предмет у Кевіновій кімнаті. Постери на стінах, кубки на полицях і в якому порядку вони розставлені, подряпини на підлозі, колір постільної білизни, кров на руці у хлопця, страх у дівчини на обличчі, крик жаху, затиснутий під важкою долонею, синці, насильство — незбагненне, огидне, непростиме. Він розповідає все. І ніхто з присутніх ніколи цього не забуде.
Закінчивши, Амат виходить. Не гримає дверима, не гупає по сходах, ні на кого не кричить. На нього накидається Вільям, щойно він з’являється на стоянці.
— Що ти зробив? Що ти зробив, ти тупа чортова сука, ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!
Руки, які протискаються між ними, вдвічі менші за Лютові, навіть менші за руки Амата, але вони розпихають хлопців з якоюсь безмежною силою.
— Досить! — ричить Анн-Катрін на Вільяма.
Бубу стоїть за кілька метрів від них і бачить, як його мама вгамувала вдвічі більшого за неї хлопця. Він іще ніколи не почувався так по-дурному. І ніколи не був таким гордим.
У кафетерії мама Філіпа встає зі свого місця. Чекає, поки вляжеться шум. Складає вологі долоні. Дивиться на правління і каже:
— Анонімного голосування може вимагати будь-хто? Директор киває.
— Закрите голосування. Звісно. За статутом, достатньо вимоги однієї людини.
— Тоді я цього вимагаю, — каже мама Філіпа і сідає.
Поруч сидить її найкраща подруга, принижено і гнівно вона смикає її за рукав.