Бубу має лише ці кілька секунд, а тоді всі зрозуміють, хто він. Зрадник. Амат лежить на землі, Бубу б’ється, як звір, на всі боки товче головою й колінами, його кулаки гупають, як кувалди. Він наступає нападникові на коліно і чує хрускіт, відчуває, як прогинаються кістки обличчя під його кулаками. Але врешті падає, бо нападників більше і вони разом переважають. Лют сидить у нього на грудях, б’є його, удар за ударом, і ричить у темряву: «Ах ти ж сука! Ти сука! Фальшива сука, кінчений зрадник!».
Бах.
Між будинками за двадцять метрів зупиняється автомобіль. У ньому хтось, хто зовсім не бажає втручатися, але все одно вмикає дальнє світло. Яскравий промінь на кілька секунд заливає те, що відбувається. Хтось кричить Лютові у вухо: «Хтось прийшов! Звалюємо! Звалюєм!». І вони йдуть геть. Одні не стримують матюків, інші накульгують, але тупіт черевиків віддаляється і стихає.
Амат іще довго лежить, скрутившись клубком, і ніяк не може повірити, що його перестали бити. Дуже повільно рухає по черзі частинами тіла, перевіряючи, чи нічого не зламали. Ледь повертає голову набік, вона тріщить від болю, в очах туманиться, але він бачить, що на снігу поруч лежить його товариш по команді.
— Бубу?
Обличчя величезного хлопця геть розтовчене, як і його кулаки. Кілька нападників таки не змогли втекти самотужки — напевно, їх потягнули на собі інші. Бубу відкриває рота, і з того місця, де мав би бути передній зуб, тече кров.
— Ти в порядку? — питає Бубу.
— Та-а-ак… — стогне Амат.
Кутики губ у Бубу розтягуються.
— Знову?
Амат видихає. Доклавши надзвичайних зусиль, він видихає:
— ЗНОВУ!
— ЗНОВУ! — вигукує Бубу.
Усміхаючись, вони відкидаються на землю. Віддихуються і тремтять.
— Чому? Чому ти мені допомагаєш? — шепоче Амат.
Бубу спльовує кривавий слиз.
— Ну… Однаково мене не візьмуть до основної команди в Гед. А Бйорнстад у наступному сезоні буде таким ніяким, що навіть у мене є шанси.
Амат заходиться сміхом — і дарма, бо лише зараз розуміє, що в нього, мабуть, зламане ребро. Він скрикує, а Бубу, можливо, засміявся б ще голосніше, якби не жахливий біль у щелепі.
Бах. Бах. Бах.
Трохи далі в автомобілі, «саабі», вимикаються фари. Там сидять двоє чоловіків у чорних куртках, вони трохи вагаються. У Бйорнстаді завжди складно зрозуміти, кому можна довіряти. Але чоловіки в чорних куртках виросли в пабі «Хутро» — можливо, відданість у них цінується по-іншому. Це жорстокі чоловіки, вони знають, як вселити в людей страх, тому, можливо, поважають відвагу того, хто знає, що на нього нападуть, і однаково не втікає. Тож нарешті вони виходять з авто, йдуть під ліхтарями, Амат примружує розбухлі повіки, коли вони схиляються над ним.
— Це ви були в машині? — стогне він.
Чоловіки ледь помітно кивають. Амат намагається сісти.
— Ви нам врятували життя, дяку…
Один із чоловіків нахиляється ближче і суворо відповідає:
— Дякуй не нам, а Рамоні. Ми все ще не знаємо, чи можна тобі довіряти. Але ти заткнув усім писки на зустрічі клубу, а тобі є що втрачати, і то немало, — після сказаного про Кевіна. Рамона подивилася тобі в очі. Вона тобі вірить. А ми віримо їй.
Він простягає Амату конверт. Інший чоловік пильно вчепився поглядом у хлопця і каже — жартома, а може, й ні:
— Тепер пильнуй, мусиш справді стати таким добрим хокеїстом, як усі тут про тебе думають.
Коли знову заводиться двигун «сааба» і чоловіки від’їжджають у ніч, Амат заглядає в конверт. Там п’ять зіжмаканих купюр по тисячі крон.
У Бйорнстаді важко зрозуміти, кому можна довіряти. Чоловік у чорній куртці, який сидить зараз за кермом «сааба», розуміє це не гірше за інших. Тому має свою думку про людей після того, що може сам побачити: він бачив, як Кевінів тато приїздив до Улоговини і дав Амату гроші, якими мама малого могла б оплатити оренду квартири за місяць чи навіть більше, і як хлопець кинув їх у сніг. Бачив, як той самий хлопець виступив на зустрічі перед усім містом, він знав, що може втратити все, але не опустив голови. І він бачив хлопця цього вечора, коли той знав, що його поб’ють. Він не втік, лише стояв і чекав.
Чоловік у чорній куртці не знає, чи достатньо цього, щоб довіряти, але є одна людина в цілому світі, якій він справді вірить. Рамона. Її він спробував обдурити лише одного разу. Він іще був підлітком, вона запитала його, чи не знаходив він забутий гаманець на більярдному столі, він відповів «ні», і вона відразу ж викрила його брехню. Коли він запитав, як вона здогадалася, Рамона гримнула його шваброю по голові,й гаркнула: «Засранцю, та я ж, бляха, тримаю БАР! Ти справді думаєш, що мені бракує досвіду побачити, коли хлопи брешуть, а коли — ні?».