Хто переміг? Перемогла тітка закохана. Вона сказала:
— Врешті… ви вже не діти.
— Авжеж, — підтакнула Іка.
— Але, — тут заговорила суворо й строго тітка-вихователька, — вечеря рівно о восьмій! Ніяких запізнень!
Горошок виструнчився, клацнув закаблуками.
— Так точно, ніяких запізнень.
— Хвилиночку, — втрутився Рудий. — Щоб не було запізнень, треба знати котра година.
Він зняв з руки свого чудового годинника з хронометром, двома секундомірами і віддав його здивованому Горошкові.
— Плошу, — сказав Рудий. — От тепел не буде вже ніяких запізнень.
— Але ж, любий… — почала тітка.
— Але ж, люба, — урвав її з веселою поважністю Рудий, — педагогіка спирається насамперед на довір’я. Вітаю молодь світу!
Горошок та Іка вклонилися і рушили до Замкової Гори.
Горошок щомиті поглядав на годинника і, що там ховатися, підкотив навіть рукав сорочки, аби кожен міг бачити, що він носить на лівій руці.
— А цей Рудий просто велика людина! — гукнув він.
— Очевидячки, — сухо відказала Іка.
Вона була певна, що могла б зберегти годинника не гірше за Горошка. Але обоє забули навіть про годинник, як тільки опинилися на крутій лісовій стежці, що вела навпростець до руїн старого замку, збудованого ще за часів Казимира Великого.
Тут було тихо, таємничо, дивовижно.
Вони мовчали. Йшли без шелесту, зачаровані. Власне, це вже була пригода: у знайомому, добре знайомому місці раптом знайти щось зовсім нове — нову, незнану досі красу. Замріяні дерева, ласкаве сонце, білі нитки павутиння і, нарешті, хвилі далекої Вісли, що, мов риб’яча луска, виблискували з-за дерев.
Аж от стежка вивела їх на голе узбіччя, що нависало над шосе. Обоє неначе прокинулися з короткого прекрасного сну.
Горошок одразу ж поглянув на годинника.
— Тринадцять годин сім хвилин, — сказав він.
— А скільки секунд? — уїдливо запитала Іка.
— Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, двадцять одна… — почав старанно вилічувати Горошок і, мабуть, лічив би й далі, коли б не те, що саме о тринадцятій годині сім хвилин і двадцять дві секунди пролунав майже поруч з ними якийсь надзвичайно знайомий звук.
То був звук автомобільного гудка.
За секунду він залунав знову. Три довгих, три коротких і знову три довгих сигнали. Ніби кликав: SOS!
— Це Капітан! — вигукнула Іка.
— Це Капітан… — прошепотів Горошок.
І обоє, не роздумуючи, кинулися стрімким узбіччям униз, не звертаючи уваги на гострі колючки ожини і глоду.
Горошок зачепився паском об ліщинову хворостину, на якусь мить зупинився, і першою внизу опинилася Іка. Рівчак він перескочив слідом за нею.
Так, то справді був Капітан. В пилюці, брудний, захеканий. Мотор ще дихав теплом, а весь короб тремтів, ніби після важкого напруження.
— Капітане! Що сталося, Капітане? — питала Іка.
Капітан не привітався, не пожартував. Він рвучко відчинив дверцята і вимовив лише одне слово:
— Сідайте!
Іка й Горошок негайно послухалися. Ледь-но сіли, Капітан рвонув уперед і вже за сто метрів розвинув максимальну швидкість.
З усіх зустрічей ця зустріч була найдивніша. Як він їх озшукав? Як появився тут серед білого дня? І чому?
Проте вони ні про що не розпитували. Знали, що рано чи пізно все з’ясується, а на такій швидкості Капітан не захоче сказати і слова.
Капітан просто-таки жартома випередив автобус і два легкових автомобілі. Шофер другої машини мало не налетів на дерево, побачивши на передньому сидінні лише двох дітей, з яких жодне не торкалося руками керма.
Аж от Капітан рвучко загальмував і звернув на вибоїстий путівець. Не схоже було на те, щоб ним коли-небудь проходили автомобільні шини. Незважаючи на це, Капітан не дуже притишив хід.
І почалася їзда, така пекельна, що її сміливо можна було порівняти з польотом крізь африканську піщану бурю. Камінь не камінь, коріння не коріння, вибоїна не вибоїна — Капітан ні на що не зважав. Навіть потік із кам’янистим дном його не спинив. Він сунув уперед, як танк. Віти дерев і кущів стьобали і по даху, по склу, мотор захлинався і кашляв. А Капітан уже мчав під гору шляхом, яким насилу міг би проїхати віз.
Іка й Горошок учепилися в сидіння. Вони все мовчали. І тільки серця їхні калатали дедалі тривожніше. Обоє розуміли, що на них чекає неймовірна пригода. Про це свідчили одчайдушна їзда Капітана і його затята мовчанка.
Нарешті Капітан виїхав на вершину горба. Дорога тут була вже рівна, а скоро крізь стіну дерев вони побачили тиху, сонячну лісну галяву. Капітан, ніби зібравши останню силу, доїхав до її краю і зупинився.
Він мовчав ще трохи, як захекана людина, яка має іддихатись, перш ніж скаже слово. Мовчанка тривала рівно п’ять секунд, але для Іки й Горошка вони тягнулися нестерпно, неймовірно довго.
Нарешті Капітан озвався дуже стомленим тихим голосом:
— Іко! — промовив він. — Горошку! Вас чекає найважче випробування, яке будь-коли і будь-хто зазнав.
— Ми слухаємо, — прошепотів Горошок.
— Пояснити я вам зможу небагато. Я сам майже нічого не знаю. Я лише виконую накази. Мені сказали привезти вас сюди.
— Хто?
— Усі, хто приятелює з людьми й допомагає їм. Радіостанції і електронні машини, радари й астрономічні прилади. Мені сказали привезти вас сюди і запитати, чи схочете ви допомогти.
Зблідлі Ічині щоки одразу зашарілися.
— Як ви можете таке питати? — вигукнула вона.
— Зачекай, дитино, — стиха озвався Капітан, — цього разу діло дуже непросте.
— Що ми маємо зробити? — спитав Горошок.
Капітан якусь мить вагався.
Потім промовив пошепки.
— Вам доведеться… залишити… Землю!
Іка й Горошок перезирйулися. Іка притулила долоню до рота. Горошок схопив її за руку.
— Як же так? — перепитав він. — Як?
— Не знаю, — прошепотів Капітан. — Я мав лише привезти вас сюди.
— Але ж для чого? Навіщо?
— Мені не сказано… Це з’ясується згодом.
Він замовк. У лісі запала надзвичайна тиша: не чути було ні комах, ані птахів. Навіть вітрець перестав віяти, і дерева стояли нерухомо.
Нарешті Іка перша порушила мовчанку:
— Чи ми повинні залишити… Землю… назавжди?
— Ні! — відповів Капітан. — Ні! Що не назавжди, мені відомо. На дуже короткий час. А ще мені відомо, що це дуже важливо.
— Що важливо?
— Не знаю “що”. Знаю тільки, що дуже важливо.
Іка розгнівалася. Горошок і досі мовчав, зціпивши зуби, — ніби зазирав у гірське провалля. А по щоках Іки розлився рум’янець. Вона навіть ляснула себе по коліну.
— Це нісенітниця! Хіба ж у нас крила, чи що! Ми готові на все. Але ж треба знати: що, навіщо й для чого?
— Іко, — тихо сказав Капітан. — Діло це незвичайне і таємниче. Я повторив вам лише те, про що мене повідомили. Ухвалили постанову мудріші за мене. Мені сказано: відвези їх туди і туди. Попроси допомогти. А якщо погодяться, хай вийдуть на середину цієї галяви. Я привіз вас. Передав прохання. Решта — ваше діло.
— Що ми повинні робити?
— Мені сказано: решта — їхнє діло.
— Якась нісенітниця! — крикнула Іка.
Тоді Горошок узяв її за руку.
— Стривай! Хіба це нісенітниця? Тільки я з одним не згоден.
— Не згоден? — запитав Капітан таким голосом, наче його несподівано охопив страх.
— Не згоден, щоб Іка йшла разом зі мною. Я піду сам.
— Горошку! — крикнула Іка.
— Іду сам!
— Без мене не підеш!
Горошок уперто похитав головою. Здавалося, Іка от-от розгнівається вкрай, але дівчинка опанувала себе.
— Капітане, — спитала вона, — зверталися до нас обох?
— До вас обох.
— Тоді до побачення, Капітане! — сказала вона, відчиняючи дверцята.