Михайло Стельмах
Велика рiдня
(роман-хронiка)
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать
Думать, сiять, не ждать
I посiяне жать
Роботящим рукам
Т.Г. Шевченко
ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА
Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи, заахкала на левадi луна.
Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу.
«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?» – зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, своїх рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала їх доля вiд нещастя.
Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за своїм чоловiком, хоча на людях нiколи, навiть словом, не виказувала своїх почуттiв. Коли ж з'явився на свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнської любовi, в її кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя: чоловiк став для неї не тiльки батьком її сина, а наче i її батьком (може тому, що саме тодi помер її старий тато). I до радiсного болю добре було Докiї, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок одежi пахощi широкого степу чи хмiльної дiброви.
– Ех, ти, – коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а мiцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослi дiтям.
– Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германської повернувся.
– Чудно, – зверхньо погляне на неї. I по звичцi задумається, пiрне в свої турботи.
Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги молодицi живу узорчасту тiнь розлогої яблунi.
Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях вилетiло чотири вершники: троє в будьонiвках, а четвертий, очевидно командир, в кубанцi.
На темносинiх галiфе – червонi лампаси, за плечима – карабiни. Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнiв. Тi весело засмiялися, щось кинули навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.
«На банду їдуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть їм i ваги не має. От народ!»
Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.
Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими дiтьми, як за своїм сином.
I вже не чує жiнка, що до ворiт пiдкочується парокiнний вiз, як входить на подвiр'я її високий горбоносий Тимофiй.
– Докiє! – нiби з самої землi обзивається глухуватий рiдний голос. I вона поспiшає назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що стоїть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.
– Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, – легко вклонилась молодиця.
– Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. – Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. – Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.
– Панську землю? – вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.
– Нi, не панську. Свою! – смiється Свирид Яковлевич.
– Свою? – ще не розумiє вона. «Своя ж десятина уже засiяна».
– Тепер свою. Панською була, та загула.
– Значить, панську? – перепитує Докiя так, як перепитують люди, щоб iще раз чиєсь слово ствердило їхню певнiсть.
– Та не панську, а свою, – аж перехитується од веселого смiху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. – Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.
– Наша, наша, – полегшено зiтхає вона i з незрозумiлим подивом зупиняється серед подвiр'я.
Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля прокочується по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба, нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях порваного кулями…
Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнiї окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехитує ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, їде i їде iз Тимофiєм польовою дорогою на свою ниву.