Куди дiтись? Чи в клуню побiпи, чи забитись у ванькирi, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. I для нього у неї найдеться i слово, i усмiх… «Чи знайшлися б?»
«Пiдеш за мене – нiчого бiльше в свiтi не треба», – горять чорнi очi на поблiдлому лицi, тремтять нiздрi орлиного носа…
Який же вiн лихий i хороший. Тiльки, певне, страшно з таким на самотi залишатися… Куди ж заховатись їй? На самому порозi ледве-не збила з нiг Марiйку.
– Що з тобою? Лиця на тобi, дiвко, не видно.
– Мамо, до нас той… Шевчик iде. Скажiть, що мене дома нема. Не пускайте сьогоднi… i зовсiм не пускайте. Хай собi другу попошукає.
Марiйка остовпiла, дивиться на Югину; потiм, щоб заховати усмiшку, що скривлює її уста, обертається до дверей i швидко йде до ворiт. А Югина кидається на лiжко i заплющенi повiки затискує пальцями.
XLII
Сафрон довiдався, що Мiрошниченко послав у район повiдомлення про бiйку на горбку.
«Влипли по-дурному, як мухи в патоку». Розлючено ввiрвався до хати i зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софiю, що нещодавно розбила тарiлку.
– Чого, сучий сину, ляси бiля наймитської спiдницi точиш! Запрягай зараз же конi в бричку. Тiльки одним льотом менi!
– Я зараз, тату. – Вхопив шапку в руки, вилетiв у сiни, м'яко перестрибнув через усi схiдцi ганку i через хвилину забряжчав упряжжю в стайнi.
Коли воронi, кусаючи вудила, задзвонили кованими вiжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотiв У вухо синовi:
– Тiльки ж мотайся менi, як попiвна замiж. Не застанеш Крамового дома – поїдь на пасiку. Ну, гайда. Коней тiльки це перегони.
– Зроблю, як звелiли. – Пiдвiвся на весь зрiст, махнув гарапником, i конi з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетiли з подвiр'я, мигнули у брамi, замерехтiли в щiлинах паркана.
«Кожна кiсточка машталiрська», – залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про свої турботи i пiшов до комори взяти горiлку.
«Злиднi чортовi, зв'язати б вас одним мотузком i в морi, як цуценят, потопити, – витягнув з жита пляшку i попрямував у село.
Вiн уже розiслав до созiвцiв Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирiшив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж iншого пошле?
«Краще б мене по потилицi звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднiвку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотiв! Щоб тобi той горбок на спинi до старостi сiв!»
На перехрестi вiн зупинився бiля плота: вибирав часину, щоб нiхто не бачив, як iтиме до Бондаря.
Мiцнi пахощi влежаних яблук i сухого зiлля бринiли по всiй хатi. Над картинами i портретами пишно розквiтли широкi рушники, свiжо пiдмазана долiвка плеснулась з червоних глиняних берегiв потемнiлим озеречком.
«Порядок, порядок у хатi», – зразу ж помiтив i тричi перехрестився на порожнiй, без iкон, куток.
– З святою недiлею, – вклонився Iвановi.
– Доброго дня, – статечно пiдвiвся з-за столу Бондар, пильно i недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помiтив гострого блиску в очах.
– Славна свiтлиця в тебе, Iване, – сiдає на лаву. – Зразу видно, що хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш?
– Трапляться добрi люди – можна й вiддати, – стримано вiдповiдає, бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до дiла. Закручує цигарку, поволi прикурює, i губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.
– Авжеж. Тiльки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема.
– Хе, – бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи дивується вiн, чи спiвчуває його словам, i не помiчає на собi насмiшкувато-допитливого погляду.
– Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi?
– Нiчого собi.
– I у мене, хвалить бога, Карпо пiдпiрками гiлля пiдпирав, щоб не розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi, листу не видно… Вип'ємо по чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? – дiловито ставить на стiл пляшку i не дає промовити слова Бондаревi. – Та не дуже турбуйся – яблуко там, хлiб та цибулину – i бiльш нiчого не треба.
– Я пити не буду.
– Як то не будеш? – криво усмiхається Варчук, хоча всерединi злiсть уже починає кипiти. – Хоч i став ти за старшого в созi, та не дуже задавайся.
Непотрiбне слово було сказано, i воно зразу ж виводить Бондаря з рiвноваги:
– Задаватись менi не з руки, ми люди простi, а пити з тобою не буду.
I Варчук зрозумiв, що переконувати його годi.
– Що ж, вiльному воля, а спасеному рай. Коли так вiтаєш, то i я в твоїй хатi вуса не вмочу. – Заховав пляшку в кишеню. Вiд злостi тремтiла рука i пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тiпалося синiми обвислими мiшечками пiд очима. – Не годиться так, Iване, стрiчати гостей. Я до тебе з мировою прийшов. – Напружено глянув поперед себе.
Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.
– Да, Iване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю чоловiк i в землю пiде, не те що на бiйку. А ми ж з тобою з одного села, для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. I що воно з того вийде? На бiса зв'язуватись з такими, як Полiкарп? То ненадiйнi все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в чуже гнiздо яєць, а ти потiм сиди i суши мозок за них. Скажiмо, Полiкарп десь затре коняку чи скалiчить, бо то господар хiба? А ти потряси калиткою, бо й держава – це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгiв до дiдька пiде. пй-богу, Iване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.
– Оце за цим i прийшли?
– Я ж i кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а тепер вже й потилицю чухають.
– От на судi нас уже як-небудь помирять.
– Для чого ж на судi? Коли мирно, люб'язно можемо дiйти згоди мiж собою. Все в наших руках. Знаєш, навiть поганий мир краще доброї бучi.
– Нi, не буде баба дiвкою, – раптом вiдрiзає Бондар i пiдводиться з-за столу. – Нiчого не вийде, не буде в нас миру.
– Не буде? – тремтить голос у Варчука. – Гляди, чи не покаєшся потiм, та пiзно буде. Буде каяття, та не буде вороття.
– Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потiм за чарку вiдкупатися? Дешева цiна. Вмiли лiзти в бiйку, тепер вмiйте i перед судом стати. Оце i вся моя казка-байка.
– I бiльше нiчого нiяк не скажеш?
– Нiчого i нiяк.
– Обдумайсь, Iване, поки є час.
– Чого лякаєте мене, як хлопчика? – раптом скипає Бондар i весь червонiє. – Не боявся я вас i ранiше, а тепер i поготiв. Минулося ваше. Навiки.
– Не нахваляйся, чортiв сину! – скаженiє Варчук, хапаючись рукою за клямку. – Ще пуповиною тобi наша земля вилiзе.
Сафрон, метляючи полами довгого поношеного пiджака, широкою розхитаною ходою поспiшав на хутiр.
«Нема на вас нi Шепеля, нi Гальчевського, нiякого чорта, щоб та земля боком вам вилiзла», – скрипить зубами, i хвилястi вуса його ворушаться, мов два списи. Напiвослiплий од злостi, ледве не збиває на ганку з нiг Софiю, яка несе їсти поденщикам.
– То це стiльки їм тягнеш? – зразу жахається Сафрон. – Зрадiла, що мене на господарствi нема. Скiльки хлiба на поле тащить! Дома вони стiльки їдять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене дочекатись? Рада чим довше хвоста бiля хлопцiв крутити.
– А ви менi говорили, коли прийдете? Як це людям цiлий день за ложкою кандьору пропадати? – спочатку ображається Софiя, але зразу ж пiдшукує потрiбнi слова.
– Цить! Не твого розуму дiло. Навчилась на зборах рота, як вершу, розкривати. Ах-ти-вiстка. Та привчай поденщикiв, щоб поменше їли. Це на пользу їм.
– Еге ж, еге ж, – охоче погоджується Софiя i з перебiльшеною покорою пiдтакує: – Циган теж привчав кобилу не їсти.
– Я тобi як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! – так скаженiє Сафрон, що навiть забуває заставити наймичку переполовинити хлiб. I коли Софiя зникла на вулицi, тодi опам'ятовується, що вона стiльки понесла на поле.
«Погибелi нема на вас». Увiйшов у хату, довго роздумуючи, чи записати це на рахунок Софiї. I хоча багато важливiшi справи турбували i мучили Сафрона, проте не забував i за дрiбницi. Вийняв з скринi засмальцьований, густо облiплений цифрами зошит i поставив на рахунок Софiї розбиту тарiлку. Одначе хлiба не записав: «Так укусить словом, що мiсця не знайдеш».