Зразу ж за двором клубився темносинiй лiс, а над ним, як вечоровий одсвiт дерев, димились важкi об'ємистi хмари. Хтось вийшов з просiки, i Сафроновi собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря i водночас лунко вдарили мiцними ногами в дощаний паркан.
«Кого там iще лиха година несе?» – не зупиняючи собак, хмуро пiшов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко i рiвно наближалась до подвiр'я.
– Омелян! – раптом радiсно крикнув Варчук i зразу ж почав угамовувати псiв.
Крупяк усмiхнувся тонкою усмiшкою, поздоровкався, оглянувся i тихо запитав:
– Сафроне Андрiйовичу, нiкого у вас нема? З чужих?
– Iди безпечно. Нiкого. Оце не ждав, не сподiвався. Такий гiсть… Шельма, пошла к чорту! – Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, вiдскочила i знову загавкала. – Пошла к чорту!
– Вона й по-українськи розумiє, – засмiявся Крупяк.
Але Сафрон не зрозумiв його жарту i зразу ж почав скаржитися:
– Лиха година насувається на нас, Омеляне…
– Сафроне Андрiйовичу, – перебив його. – Ви сьогоднi зовiть мене Омеляном Олельковичем.
– Якого це ти ще Олельковича вигадав?
– Це наше споконвiчне українське iм'я. Пробачте, що доведеться сьогоднi величати мене, але так треба: гiсть у нас важливий буде.
– Гiсть? Звiдки?
– Здалеку, звiдси й не видно. Бiльше нiчого не допитуйтесь. А людина вiн дуже важна… Позавiшуйте вiкна, щоб нiхто не бачив. Розумiєте?
Пiзнього вечора Крупяк привiв невiдомого у свiтлицю. Був це середнього зросту бiлявий чоловiк iз закривавленими обiдками очей i прямим хрящуватим носом. Рiденькi пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребiнчиком спадали на бугорчасте надбрiв'я; уперте пiдборiддя мерехтiло крихiтними iскорками кущуватої щетини. Вiд невiдомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени пiдiпрiле дубове листя.
«Десь немало по лiсах бродив»
– Борис Борисович, – рiзко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгi пальцi Варчуковi. Той обережно, як коштовну рiч, потримав їх у руцi i ще обережнiше опустив донизу.
Горпина подала вечерю, i гостi так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати:
– пжте, їжте. Стара ще пiдсипе. Хто його зна, що воно далi будемо їсти. Таке врем'я…
Борис Борисович обмiряв його кiлькома довгими, уважними поглядами i коротко, наче командуючи, вiдповiв:
– Скоро прийде iнша пора. Надiйтесь i працюйте.
Бiльше вiн не звертав нiякої уваги на господаря. Морщачи носа, вiн ковточками, потроху, пив горiлку, накладав на хлiб тонкi шматочки рожевого сала i повчально вiв дуже розумну, як визначив у думцi Варчук, розмову. Ступiнь розумностi її визначався незрозумiлими словами i такою заплутанiстю, що, як не прислухався Варчук, не мiг надiйно ухопитися за потрiбну нитку. Одначе пiдсвiдоме догадувався, що мова йде про такi справи, якi i його життя можуть винести на iнший берег.
– Про нашу велику силу свiдчить i такий приклад: нунцiй папи квгенiй Пачеллi горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирiв – святiший папа за нами. Iнакше не дотягнувся б Пачеллi до кардинальської шапки: от-от обiруч її вхопить.
– Блискуча кар'єра, – щиро позаздрив Крупяк i задумався.
– Так. Але попереду iще краща. Я не сумнiваюсь, що вчорашнiй епiскоп завтра стане самим папою. I напевне Пачеллi буде належати честь пiдписати з нами iсторичний конкордат… Робота i терпiння усе перемагають. Ми ще не уявляємо собi, якi блискавичнi змiни готує нам майбутнє. Сьогоднi ви, Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один iз керiвникiв українського уряду, господар ланiв широкополих, владар життя. – Зробивши вигляд, що вiн i не помiтив честолюбивих вогникiв у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закiнчив: – I це не казка, а неминучiсть iсторичної дiйсностi.
– Коли б ця iсторична дiйснiсть скорiш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним мiсцем, – вiдповiв Крупяк.
– Терпiння i робота, – натиснув на слово «робота». – А тепер – вiдпочивати. – Вилiзши з-за столу, вiн знову кiлька разiв поглянув на Варчука i, замiсть подяки, рiзким голосом сказав:
– Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-iнакшому заживе. За вас, господарiв, великi держави думають.
I Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро вiдповiв:
– Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткi. Чи сили бiс має?
Цi слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Вiн бiльш нiчого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.
Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, лiг спати у свiтлицi, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кiлька разiв виходив на подвiр'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось i Сафроновi. В тяжкi його роздуми раптово влилися великi сподiвання. Привабливi картини прийдешнього перемежовувалися з гiркотою останнiх днiв, i аж дрож згинала i пружиною вихала його костистим тiлом. Тихо вийшов з дому, бiля ганку перепинив Крупяка: