– Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, – нарочито поволi виходить з канцелярiї, ледве стримуючи люту завзятiсть.
– Ну як, Дмитре? – запитав Свирид Яковлевич.
– Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
– Ти думаєш?
– Чого там думати… Не повилазило ще.
– Як приїхали – руку за созiвцiв тримали. Видко, свої намiри пiсочком притрушували, – задумався Мiрошниченко.
– А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють його, як незначну бiйку. Козирi в їхнiх руках. Зумiли правду турнути на дно… – кипiв парубок. Всерединi їжаком ворушилася злiсть проти м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко бив йому в очi.
– Нi, не буде по-їхньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає – вiдступити назад? – пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.
– Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, – завтра тебе на шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають.
– Крiпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг.
– Зараз запрягаю коней – i гайда в райпартком, – клекотить голос Iвана Тимофiйовича. – Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової кашi, – i, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.
– Тiльки що про це мiркував, – промовив Мiрошниченко. – Разом поїдемо, Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю з сiльради, йому нiчого робити в державнiй установi. – Кремезний i нахмурений, мов грозова година. рiзко пiднiмається на ганок.
– Свириде, ти знаєш, що це означає?
– Знаю, Iване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi.
– Що, подобається таке дiло? – невесело усмiхнувся Бондар. – Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас i побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усi плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!
– Iване Тимофiйовичу! Це добре, що ви до партiї за правдою йдете. Тiльки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить вас. Я вже примiчаю…
– Вони можуть Треба так проскочити, щоб… Словом, дiла. Ти дивись, як Данько до плота прикипiв. Пожирає нас очима.
– Трiснули б йому ще до вечора.
Данько, побачивши, що за ним слiдкують, з перебiльшеною стараннiстю завертiвся на мiсцi, нiби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.
– Iване Тимофiйовичу, може, сьогоднi не поїдете?
– Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тiльки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушує куркулiв. А нас вони на переляк не вiзьмуть…
Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на нiй рясно порозкочувалися сердечка придорожника i червiнцi кульбаби.
Бiля вишнi, зiп'явшись на тин, стояв низькорослий пiдлiток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, вiн злодiйкувато повiв очима, скочив на землю i, приминаючи морiг, чкурнув по напiвзабутiй вулицi. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка i зник з очей.
«Заворушилися шершнi».
Розмова в сiльрадi, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима – це все водночас налягло тягарем. Розумiв – куркульська змова гадом ворушилася бiля самого верхiв'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикiнчити з Свиридом Яковлевичем, Iваном Тимофiйовичем..
Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села.
«Тодi i свiт поменшав би».
Зараз з новою силою почув бiля себе мiцне плече i мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що вiн мiг iнколи в запалi недооцiнити велику турботу, часом рiзкого, проте завжди вiрного слова Мiрошниченка.
В похмурiй задумi i хвилюваннi Дмитро увiйшов до хати. Не скидаючи картуза, зiрвав з плеча дробовик i вийшов у двiр. Сонце, пiрнувши в хмари, розпустило пругке корiння аж до самої землi, де вже свiтлий приплив, роз'їдаючи нерiвнi краї полохливої тiнi, завзято котився в село.
– Дмитре, ти куди? – перепинила сина занепокоєна Докiя.
– Вперед, мамо, – зразу ж наскiльки мiг надав обличчю безтурботного вигляду. – В лiси. В Городищi на вовчий виводок напали…
XLV
Бiля сiльради пiдводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усi схiдцi i мало не звалив з нiг старого Кононенка, сторожа сiльради, що саме вiдчинив сiнешнi дверi.
– Де Свирид Яковлевич?
– А в район поїхав, iз Бондарем. Стурбований такий i сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрiзався з отим Крамовим… Звiсно, коли подумати, в цьому дiлi куркульський хабар зверху, наче олiя, плаває…