Але Дмитро не дослухається до широких мiркувань старого. Притримуючи рушницю, спiшить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бiгцем вздовж села. Тривога, недобрi передчуття, рiшучiсть i злiсть аж переплелися в його душi.
Старий занепокоєно i довго слiдкує за рослою постаттю Дмитра.
«Гвардiєць. У Тимофiя пiшов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. I добрий, як вогонь, i лихий, як вогонь», – без огуди згадує затятiсть Дмитра.
На ганок обережно i шанобливо пiднiмається розпарений i. А старий Созоненко.
– Ти куди? – накидається на нього Кононенко.
– Закудикав дорогу, – невдоволено огризається той. – Менi до товариша Крамового.
– За твоїм Крамовим аж захурчало…
– Як захурчало? – стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.
– Отак i захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. – I вже, щоб зовсiм приголомшити Созоненка, навiть несподiвано для себе додає: – Прийшов… акт, щоб зняти його з роботи.
– Акт? – не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папiрця, чи видумав усе. – Хiба ж в актах таке пишуть?
– Iще й гiрше можуть, – заспокоїв його Кононенко… Дмитро таки наздогнав пiдводу. Здивувався i нахмурився, коли побачив, що бiля Свирида Яковлевича сидiв Григорiй Шевчик. Той також косо глянув на нього i зразу ж настовбурчився.
– Ти куди, Дмитре, зiбрався? – з-за плеча глянув Iван Тимофiйович.
– У лiс.
– Проти ночi?
– То найкраща прогулянка. Апетит викликає. – Вскочив на вiз.
Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. I цього було досить, щоб посвiтлiшало на душi. Вiн зараз вперше збагнув, що читає думки Свирида Яковлевича так, як читав їх по обличчi матерi.
На крем'янистiм перехрестi з-пiд пiдкiв посипалися iскри, i далi земля охоче зачадила димом. Пiд притуманеним небосхилом пiдростали лiси. На їхнiх верхiв'ях схрещувались i широко розкочувалися тiнi та промiння, а низом уже сочилося надвечiрнє марево. Сонце, огрiваючи дальнi липи, як птиця, мостилося на нiч i обривалося з одної гiлки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтiв сонячний дощ. Неждано чоловiк рiзко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбраннi.
– Розiрвана земля наша, на безприданськi биндочки розiрвана. Боляче їй, i людинi боляче. Як оце перехрестя шрамiв старить i мучить її. Не чуєш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботнi зморшки. Так нам батькiвщина сказала. А це слово – великий закон нашого життя… А хороше б оце, Дмитре, роззутися i босонiж пiти сiячем, не по смужцi пiти, – по всiй рiднiй землi, i не сльози сирiтськi збирати її – щастям засiвати її… Ти чого так подивився на мене? – засмiявся. – В лiсах, думаєш, може смерть причаїлась, а вiн про таке думає. Вгадав?
– Вгадали, Свириде Яковлевичу, – здивовано промовив Дмитро.
– А тепер подумаєм i про нечисть, – обережно витягнув мисливську рушницю.
В'їжджали в лiси. Верховiття зрушувало темiнь на дорогу, i вона вже текла, як вечiрня рiка. Таємничiсть дерев i шерехiв лякала коней – вони раз од разу пряли вухами. Налiтаю-чи на пiвживе корiння, голоснiше загомонiли колеса, обiрваними струнами брязкали орчики. В лiси вкладалися на нiч хмари, i струмочки зiрок замерехтiли по чорнiй зяблi непошматованого, необмiреного неба.
Зараз Свирид Яковлевич i про небо подумав, наче про землю, побачив її у вiнках i потоках нових сузiр.
Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешнє, а поруч з усiх усюд збиралися молодi й посивiлi друзi, як горде вiйсько перед маком червоних знамен. Серед друзiв були тi, що виховували його, i тi, яких виховував вiн; були солдати революцiї i такi юнаки, як Левко Орленко. Це був цвiт землi, що кров'ю i трудом боронив i звеличував Вiтчизну. Це були вiрнi солдати великої партiї.
Чогось захвилювалася, затужила лiсова музика, i вiти частiше почали накрапати холодною сльозою.
Раптом помiж деревами заворушилися короткi чiткi тiнi. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Iван Тимофiйович сильно ошпарив конi батагом, i вони, присiдаючи на заднi ноги, так полетiли, наче от-от мали пiднятися вище лiсу.
– Стiй! Стiй!
Злякано заметлялась луна i розкришилася пострiлом на тисячi скалок. Дмитро, кам'янiючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. I в цей час куля сумовитою пташкою витягнула бiля його щоки свою немудру пiсню. Навiть вiдчув її дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою вирвав мiднi патрони.