– Це ти, враже, наговорив на мене i батькам i дiвчинi. Ще стануть твої поговори поперек горла тобi.
Як злодiй, крадеться до завiтної хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорнi вiкна. I парубок, здригаючись вiд кожного звуку, стоїть бiля плота на подвiр'ї, надiючись, – може, Югина вийде у двiр. Яким бридким здається вiн сам собi. Без болю не може згадати iм'я Федори. Вiн вперше так гостро вiдчув непоправимо горе, вiдчув, наскiльки вспiв зрiднитися з Югиною, i тремтить вiд кожного подиху вiтру. Здається, хтось ходить за його спиною?.. Нi, нiкого.
За яблуневим садом вище дерев пiднiмається туман, i молодик самотньо дзвенить по загрубiлому небесному льоду. А потiм закочується за хмару.
XLVII
– Чого ти ляскаєш зубами? Ще той чорт почує, – штирхає Карпо пiд бiк Лiфера.
– Змерз, – їжачись, скоцюрблюється пiд Бондаревою клунею Лiфер.
– Баба, – презирливо кидає Карпо. – I наднiс чорт Шевчика. Чи вiн тут нiч думає простояти? А втiм, хай стоїть, – кидає злорадо, прикидаючи в головi, чи не можна буде якось обплутати Григорiя.
– Пiшов, – виглядає з-за рогу Лiфер.
– Саме пора.
– Почекай ще, – смикає за полу Карпа. – Може, вернеться.
– Не вернеться.
– Я не пiду зараз.
– Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. I тiльки ж упаси тебе господь городами бiгти. З стежки нi кроку не схибни. Щоб знаку не було. – Легко пригинаючись, бiжить Карпо на подвiр'я Бондаря. На мить тiнню прикипiв до стрiхи i через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку i стрибками побiг на хутiр, чуючи на обличчi i пiд серцем холодний вiтрець.
Додому вiн добiг вiд лiсу i побачив бiля хвiртки високу постать батька.
«Ото б зараз налетiти i гукнути щось над самим вухом. До смертi перелякав би старого». Ледве стримує смiх i тихо прокашлюється, щоб справдi не налякати насторожену зiгнуту постать з втягнутою в плечi головою.
– Ну як? – стискує зап'ясток синової руки. Очi в Сафрона напруженi, пiд ними часто здригаються фiолетовi капшуки.
– Наче нiчого, – вiдповiдає Карпо i витирає пiт iз чола.
– Чого так довго барився?
– Шевчик увесь час пiд вiкнами стирчав. Сафрон, як нiчна птиця, впивається очима в холодну осiнню нiч.
Над селом здiймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає i з неї небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лiлеєю розпускається, тремтить хмарина i потiм раптом високо пiднiмається вгору, зразу ж загострюючись, мов верховiття ялини.
– Славно горить, – любується Варчук, позiхає i лiниво хрестить рот.
– Славно, – пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б вiн несподiвано оглушив його криком. «А потiм заматюкався б i битись полiз».
I Карпа зовсiм не цiкавить пожежа – така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити – то всю силу, хитрiсть, почуття вкладе; зробив – зразу ж i забув, наче за плiт черепок викинув…
Вискочивши на двiр, Дмитро вiдразу ж зрозумiв, що горить хата Iвана Тимофiйовича.
«Пустили пiвня, виродки».
В один момент запрiг свої ще не виходженi конi i погнав до Бондарiв.
Рiвно, як свiча, пiдiймалось полум'я, широко освiтлюючи густим червоним сяйвом городи i будiвлi. Потрiскувало сухе дерево, i снiпки високо злiтали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.
Вулицями й городами бiгли люди з вiдрами, лопатами, а то й просто без нiчого.
Бондарi, видно, довго не знали про пожежу, бо тiльки тепер почали люди iз хати викидати добро. Почув голосiння Марiйки, хрипкий голос Iвана Тимофiйовича. Коли пiд'їжджав до ворiт, назустрiч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дiвочi коси звисали до самої землi, з-пiд напiврозстебнутої почервонiлої сорочки темною смугою видiлялась шия. Догадавшись, що зомлiла, зiскочив на землю, допомiг укласти дiвчину на вiз i наказав Варивоновi:
– Прямо до мене катай! Мати зустрiне її, як дочку.
– Зрозумiло, – пiдморгнув Варивон, i на його обличчi крiзь похмуру зосередженiсть пробилась змовницька значимiсть. Скочив на полудрабок i риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже iз середини вiяла вогнем.
Приїхала пожежна команда. Iскристою дугою вдарив мiцний струм води з брандспойта, i вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.
Урятувати вдалось тiльки частину обвугленого зрубу.
Добро перевезли i перенесли до сусiдiв, а Марiйку i Iвана Тимофiйовича Дмитро умовив поїхати до нього.