– Зятю мiй дорогий, синочку вiрний, – плачучи, нахилилась Марiйка до Дмитра. – Погорiли ж ми, погорiли… Коли б не твої сози, жили б досi у своїй хатi, – нетвердою похiдкою пiдiйшла до чоловiка.
– Цить, стара. А ти ж думала в свiтi жити без печалi: поле перейти i нiг не поколоти.
– Щоб ти менi зараз же виписався. Зараз же! – округлими болючими очима впилась в Iвана.
– Ат, не мороч менi голови. Нiзвiдки я не випишуся.
– Нi, випишешся.
– Тепер ще крiпче за дiло вiзьмусь. Недовго радiтиме куркульня. На свою голову пустила пiвня.
– Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, i життя позбудешся.
Бондариха затряслася од холоду, пережитого i злостi:
– Що ти за чоловiк, – пiднiмається тремтливий голос.
– Чоловiк, як дуб, – враз усе обличчя Iвана Тимофiйовича подобрiло в хорошiй усмiшцi. – Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.
I цi слова, i ця усмiшка обеззброюють жiнку.
– Ой, Iване, Iване, – тихо шепочуть її потрiсканi, почорнiлi губи, а голова докiрливо похитується на по-дiвочому гордовитiй шиї.
Докiя, краще, нiж яка мати до рiдної дочки, припала до Югини. I зразу ж дiвчина вiдчула непiдроблену щирiсть i ласку невисокої чорнявої жiнки. Трохи заспокоївшись, хотiла бiгти на пожарище, але Докiя не пустила:
– Без тебе, дочко, впораються. Побачиш – скоро всi до нас прибудуть.
I те «дочко», сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дiвчину до слiз.
«Це ж я її дочкою маю бути, – хороше було, i водночас жаль до себе пробивався крiзь хвилю нерозгаданого нового почуття. – Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи приїхала, – i закрила пальцями обличчя.
– Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який вiн добрий, – наче угадала її думки Докiя, прихиляючи дiвочу голову до своїх грудей. Не почули обидвi, як в хату увiйшов Дмитро з Бондарями.
Аж затремтiв парубок, помiтивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, i ледь-ледь скорботно усмiхнулася Югина.
– Моя, – обiзвалось все тiло, i вiн швидко вийшов iз хати, щоб не виказати свого хвилювання…
Чуткий сон Марти розбудили першi удари дзвону. В однiй сорочцi скочила з лiжка i кинулась на двiр, ледве не збивши з нiг Лiфера, що, увесь спiтнiлий i захеканий, саме пiднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад i зупинилась на схiдцях.
– Звiдки це? – неласкаве запитала, ще не зовсiм опам'ятавшись пiсля сну.
– Звiдки, – невиразно i налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Мартi зовсiм було байдуже, звiдки прийшов чоловiк. Але непевна мова, острах в голосi i рухах запам'ятались гостро i надовго
– Бондарi горять, – з вулицi почула вигуки i брязкiт вiдер.
I раптом усi клаптi мимохiдь пiдслуханої розмови яскраво зливаються в єдине цiле; здогад освiтлює її думки, i вона круто обертається до Лiфера.
– Що ж, чоловiче, уже почав червоним пiвнем кашу варити?
– Цить, дурна! – накидається на неї.
– Ходiм, подивимося на твою роботу, – вона блiдне вiд хвилювання i злоби.
– Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! – Як онуча, повисає на її руцi, а очi його, широкi i безпораднi, благають мовчати.
– Зараз же пiду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палiя, – з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою i страхом обличчя.
– Марто, – огидно клацають зуби.
– Боїшся? – мстивими i радiсними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать.
– Мовчи, дурепо… Чуєш, ти що собi затiяла, – вiдхиляється Лiфер, немов захищаючись вiд удару.
– Так слухай, чоловiче, що я тобi скажу: ми розводимось з тобою. Я iду з Нiною жити до тiтки Дарки… Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все викажу. Згода?
– Згода, – пошепки i хрипко, немов крiзь сон, вiдповiдає.
– Сьогоднi ж пiдемо до сiльради, – владно наказує вона i почуває, як уся оживає, неначе виходить з землi. Пропадем пропади цей чорний свiт злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.
– Сьогоднi, – безнадiйно махнув рукою i, заточуючись, увiйшов у сiни. – А скажеш пiсля розводу слово – не жити нi тобi, нi дитинi, – засичав на порозi.
ХLVIII
Марiйка тепер переривалася вiд роботи. Iще де тi вишневi смуги свiтанку, а вона, зготувавши на попелищi снiданок, будила дочку й обоє ледве не бiгли вулицями на поле.
Саме копали картоплi. По шляхах тепер поскрипували обшитi лубом васаги, наповненi шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубi димки. Вони все крутiше i крутiше пiдiймались до Забужжя i десь над самим скелястим берегом рiки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марiйку нi пахучi димки, нi веселий скрип обважнiлих возiв. Найнявшись копати за мiрку, вона так орудувала лопатою, наче хотiла всю землю пiдважити. Потiм, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазiленими пальцями картоплю i знову натискала на вiдполiроване руками держало. I їла не присiдаючи – боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила i себе i дочку. Вона навiть вiдмовилася жити в Горицвiтiв: думалось, що тодi Iван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмiнне запитувала чоловiка: