– Ну як?
Все здавалось, що Iван мало дбає про своє гнiздо; нападала на дружину i бурхливо виливала свою злiсть та бiль, аж клекотали i шипiли слова, вириваючись з її худих грудей.
– Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, – обережно, насмiшкуватим голосом втихомирював її Iван Тимофiйович.
– Коли б не твiй соз, не мучилася б нi я, нi моя дитина, коли тобi мучитись захотiлось… Ти хоч би снiпкiв трохи зробив.
– Авжеж, саме пора. Голому тiльки одного картуза бракує.
Лише в хвилини просвiтлення Бондариха розумiла: не поставити їм хати цього року – загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навiть самого необхiдного дрiб'язку не купиш. Однi тiльки вiкна вставити чого варт. Але знову i знову, в який раз, прикидала в головi, як їм вилiзти з нещастя. Десятки думок, одна змiнюючи другу, розкочувалися то в лiси, то в поле, то на ярмарок i поверталися до її попелища свiжозрубаним деревом, мiшками картоплi, синiми вiкнами, на яких саме сонце промiнням вимиває шибки. Все надiялась, що станеться якесь диво: i лiс, i скло, i залiзо подешевшають, а картопля подорожчає. Сподiванки, оживаючи перед очима, не раз радiсно стискали її серце.
В недiлю побiгла i на ярмарок, i в лiсництво. Та тiльки так розтривожилась, що ледве не захворiла: її зарiбками не скоро достукаєшся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена i втомлена вагою зiм'ятих нездiйснених сподiванок, поверталася iз лiсу на своє попелище.
Навiть тут, серед полiв, вона чула тоскнi i тривожнi пахощi обвугленого, потрiсканого дерева i перепаленої глини.
«Коли б не твої сози, Iване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся…»
На перехрестi по-осiнньому задуманих дорiг ланцюгом розтягнулися лiги, навантаженi ще вогким, необвiтреним деревом. М'яким сяйвом переливалися бiлокорi берези, розплiтаючись бiля корневища потрiсканими вiчками, червонiли серцевинами м'язистi берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору вiд деревин.
«к ж щасливi люди на свiтi. Комусь зразу ледве не цiла хата везеться». Наздогнала сивого, неначе вишневим цвiтом осипаного чоловiка. Вiн впевнено i неквапно ступав по дорозi, тримаючись рослих коней.
– Добрий день, – з острахом i трепетом торкнулася рукою до дерева.
– Доброго здоров'я, – глянув з-за плеча чоловiк такими голубими i юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.
«Данило Самойлюк, голова iвчанського созу», – зразу пiзнала Марiйка, i такий її жаль, туга i злiсть охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле i пiшла обнiжками до села.
«Бач, поступив у соз – i наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тiльки командуй. Сказано: де є такi граблi, щоб од себе гребли. Один мiй такий дурень набитий, що навiть з себе останню сорочку комусь вiддасть. А люди як обертаються».
«Я йому зараз усе, усе вичитаю, – нападала на Iвана. – Розумнi голови бач, як собi лiс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партiєць, справдi собi палац Збудує». Вона нiтрохи не сумнiвалась, що лiс везуть головi iвчанського созу i лаяла його в думках гiрш Iвана, бо Iван хоч за правду допоминається, а той собi усе гуртовою худобою возить.
Ось уже i її подвiр'я. Вона бачить: Iван з Югиною сидять на дровiтнi, читають газету. I це ще бiльше виводить її iз себе.
«Найшли час почитувати. Чом не вченi! Доктора!»
– Чи там у газетах про нашу хату нiчого не пописують? – Взявшись у боки, вона, сама того не помiчаючи, стає в театральну позу i аж свердлить чоловiка очима. – Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жiнка хоч розiрветься, а вiн, як сорока у кiстку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тiльки галiфе надiти i пошпацiрувати по селi.
– Мамо, тато ж цiлий тиждень з роботи не виходив.
– А я виходила? Так я хоч картоплi приробила, а що твiй тато заробив? Одних ворогiв понаживав. Скоро через твого тата в село i носа не виткнеш.
– I ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку перемiну видумала, а то товче i товче одне й те саме.
– I товктиму. Не наравиться? Он твiй хвалений Данило Самойлюк прямо пiвлiсу собi на маєток за один раз повiз. А ти досi й ломаки не притягнув.