– Ото i треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
– Тягни, тягни. Ох, i послала менi доля чоловiка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смертi своїм созом доведеш.
I Iван Тимофiйович зразу ж змiнився. Коли говорили про нього, вiн мiг терпiти, але як рiч заходила за соз, то пробачте, щоб вiн промовчав.
– Марiйко, – майже пошепки, блiднучи, промовив вiн.
– Чого ти на мене кричиш? – зразу ж заверещала жiнка. З гiркого досвiду вона знала, що шепiт чоловiка нiчого доброго не вiщує. – Хiба я не правду про твої сози кажу?
– Марiйко, – ще тихiше промовив Iван Тимофiйович i ступив крок уперед.
– Не кричи ти на мене! Не кричи! – подалась назад. В цей час на вулицi зафоркали конi, заскрипiли лiги, i до ворiт Бондаря пiдiйшов Данило Самойлюк.
– Привiт, господарю! Приймай гостей! – весело гукнув з-за тину.
Марiйка на мить остовпiла, а потiм тихо i злiсно процiдила:
– Ах ти ж, стерво незугарне, очi безстиднi. Собi лiс «возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатiїв. А Iвановi що ж? Останнє заставить на стiл покласти. Ще й за чаркою в кооперацiю пошле. Ой, i чоловiчок, ой, i чоловiчок попався!
I раптом, наче крiзь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
– Почули ми, Iване Тимофiйовичу, про твоє нещастя. Зiбралися гуртом, помiркували про нашi дiла i вирiшили якось пособити тобi. Худоба ж своя є, райземвiддiл виписав наряд у лiсництвi, а люди дружнi. Оце й привезли тобi лiс. Будуйся на радiсть нам, на страх ворогам i тим вражим синам, що завидують нам… О, та ти вже цiлуватись лiзеш, наче я тобi дiвчина. Ну, давай почоломкаємося. – I сивi кучерi Самойлюка переплелися з вигорiлим, як перестояне сiно, чубом Бондаря.
Гурток iвчанських созiвщв тiсно обступив двох голiв, i всi були радi, що, як зумiли, допомогли своєму чоловiковi.
– Люди добрi, люди добрi, – з сльозами на очах кинулася Марiйка до iвчанцiв. – Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку i не ївши. Спасибi вам, люди добрi. Я ж це казала Iвану: хто тебе порятує, як не свої… созiвцi, значить. От i справдилось моє слово, – значущо i строго подивилась на чоловiка.
– Да, да, моя баба як у воду дивилась – усе надiялась, що вiд колективу прийде нам виручка, – зразу ж погодився Iван Тимофiйович i насмiшкувато поглянув на жiнку. А та схвильовано i зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Iван сумнiвався в силi колективу. Тепер Марiйка i справдi починала вiрити, що в душi увесь час стояла за соз. Ну, а що словом iнодi розпiкала чоловiка – так це ж тiльки на користь iшло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полiчила їх i, по-дiвочи обкрутившись, кинулась до клунi. Звiдти з перебiльшеним пiдкресленням винесла двi пляшки з горiлкою – їх старанно приховувала для майстрiв, якi мали будувати їй хату.
«Чортова баба. I хоч би тобi словом обмовилась», – здивовано поглянув Iван на Марiйку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стiл i хвалила свого чоловiка, як вiн пiклується созiвськими дiлами:
– Прямо i поїсти не має часу чоловiк. Що ж, соз дiло нове – всюди треба хазяйським оком доглянути… Ой, спасибi вам, люди добрi, щоб i ви, i вашi дiти з щастям не розминались. Iване, побiжи в кооперацiю, бо дорогi гостi, созiвцi нашi, цiлий день у дорозi проморились. Ще одна чарка не завадить.
Очi її щасливо оглядали кремезну постать чоловiка, сивоголового Самойлюка i всiх iвчанцiв. її аж пiдмивало щось сказати i про свою роботу в созi, але, поки чоловiк не пiшов за ворота, не наважувалась розкрити уста.
XLIX
– Ти ж не барись, Степане. I не дуже накладай – треба, щоб вiдпочили конi.
– Нi, нi. Я вльот притягну оту клiтину хворосту, – Степан Кушнiр куцими пальцями вхопився за вiжки i вже хотiв вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибинi подвiр'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря:
– Вже наготували шефам подарунок?
– Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пiшли в глиб подвiр'я. Нiжний повiв саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтiкався по всiй садибi. На повному возi з добiрною антонiвкою веселим рисунком, як зорi, уляглись червонобокi яблука.
– Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, – мiцно вдихнув Кушнiр пахучий настiй.
– Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дiвчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводськi запросили дочку до себе на Жовтневi свята, а вона їх у село.
– Хай поїде. Бiльше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде, – раптом прояснився Кушнiр. – Вони як виступлять, як виступлять з танцями» то i в мiстi не надивляться на них. А то тiльки в нас i в нас виступають шефи.