– Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться.
– Рушаю, рушаю, – Кушнiр вискочив на воза i, пiдiбраний та гордовитий, поїхав вулицями до лiсу. Селом вiн притримував буланих – хотiлося, щоб бiльше людей бачило, на яких конях їде вiн, споконвiчний наймит. А конi – це була найбiльша слабiсть Кушнiра.
Ще в дитинствi закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребi. I, дiйсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавiлими, налитими кров'ю очима, коня, клiщем вчеплювався в гриву i мчав бездорiжжям по чистому полю. Часто закривавлений i розмальований синцями, але незмiнне веселий, завзято накульгував до пастухiв i захоплено розповiдав.
– Ох, i чорт, ох, i чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кiсточцi хотiв рознести. А потiм бачить, що нiчого не зробить – пiдвiвся на заднi ноги i почав осiдати. Надумавсь перекинутись на спину i придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летiти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кiнь. А летить, як сокiл. Аж дихнути не можеш. Лялечка – не кiнь. Така холера, що нiхто на ньому не втримається. Золото – не кiнь. I нiхто не вдержиться на ньому, хiба що я трохи та дiд Синиця.
I завжди однiєю з найприємнiших розмов для Кушнiра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, i не раз вiн люто нападав на декого з созiвцiв:
– Тобi б, чоловiче, на черепахах їздити. Як запаскудив конi. Стрiлки не розчищенi, очi не промитi, хвости як бабина щiтка у глинi. Я куркульську худобину бiльше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвiдомий ти елемент.
– Татку, татку. Вiзьми й нас! – назустрiч Степановi бiгла його чорнява Надiя в супроводi невеличкого високочолого Леонiда Сергiєнка. Позаду дiтей на сiрiй дорозi залишались димчастi мережки дрiбних ступнiв.
– Нема часу iз вами возитися.
– Дядьку Степане, вiзьмiть нас. Я конi поганятиму, а потiм у лiсi будемо з Надiйкою хворост збирати, – бiлоголовий Леонiд пильно дивиться на Кушнiра довгастими зосередженими очима.
– Сiдайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.
– Я сам.
– I я сама.
Дiти цiпко вчепилися ручатами в полудрабок i зi смiхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, i умостилися бiля Степана.
– Дайте менi вiжки. Я вже поганяв, – дiловито вчепився Леонiд у свiжi, iще iз iскристими прожилками мотузки.
– Еге ж, тату, вiн поганяв. Ми iз дядьком Полiкарпом аж до Бугу їздили. Бiля парому конi чогось налякалися i Льоня ледве з воза не вискочив.
– Щось я цього не пам'ятаю, – невдоволено поглянув на дiвчину.
– Татку, а правда – в нас конi не вiдберуть?
– А хто ж може вiдiбрати?
– Це Данькiв Iван казав, що нашi конi i коростявi, i скоро здохнуть, i їх у нас вiдберуть. Так Льоня йому духопеликiв надавав. Сам ти коростявий, – каже. – I нiхто у нас худоби не вiдбере, бо вона созiвська. А ти, куркуленко поганий, а… як то, Льоню?
– Агiтацiєю займаєшся, – поважно промовив Леонiд. На краю села дiти поскочувались з воза i навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дiвчину, почекав її. Потiм дiти взялися за руки i, щось спiваючи, гордовито пiшли по серединi вулицi.
Обминувши Варчукiв хутiр, Кушнiр в'їхав у рожеве надвечiрнє чорнолiсся. Дорога, переплетена тiнями i промiннями, неначе казка, тягнулась в освiтлену даль, в широке вiкно тихої просiки. По-новому оглядав Кушнiр лiсовi, прихорошенi багрецем картини, i усмiшка теплилась в його очах i на устах. Здавалось, наче все поширшало i просвiтилось навколо нього. Вiн знав, що гiркi турботи не давлять йому плечi, – все далi i далi вiдходять вiд його серця. Вiн розумiв i причину цього. Коли в декого iз созiвцiв думки ще були переполовиненi, хитливi, то вiн усiм своїм єством вростав у новi дiла i ясно вiдчував, як розкривається перед ним широке життя.
– Ти знаєш, що товариш Ленiн про сози писав? – раз на зборах комiтету незаможних селян напався з запалом вiн на Гната Карпця.
– Товариш Ленiн про сози нiчого не писав, – поправив його з президiї Крамовий.
Кушнiр на мить оторопiв, з ненавистю поглянув на Крамового.
– Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленiн наперед нам життя показав. I про сози вiн сказав. I товариш Сталiн про сози сказав. Ось я знайду це i докажу, докажу вам.
Цього ж вечора, пiд спiвчутливу усмiшку бiблiотекарки, вiн узяв кiлька томiв Ленiна i у вiльний час не вiдривався вiд книг.
«Що видумав, чорт окатий, – сердився на Крамового. – Щоб у товариша Ленiна нiчого про сози не, писалося. Та повiк цього не може бути». – Кушнiр не сумнiвався, що вiн знайде потрiбне мiсце у творах великого вчителя i при всiх людях осоромить пихатого Крамового.