Густiли лiси i надвечiр'я. На конях все нiжнiше переливались iскорками ворсинки, а темносинi зiницi з розумною, майже людською, усмiшкою вже починали чорнiти. Спiрно вклавши на воза хворост, Кушнiр пiшов у глибiнь лiсу, ближче до сонця.
Легко дихалося чоловiковi, ясно дивилось очам, i вiн, сам того не помiчаючи, тихо пустив у чорнолiсся давню i вiчно юну пiсню про Богунiю, яку почув на фронтах громадянської вiйни. I давнi друзi, оживаючи в навiки вирiзьблених картинах бою, ставали поруч iз ним. Вiн уже їх бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять рокiв назад.
I несподiвано чорнолiсся сухо ахнуло одним i другим пострiлом. Кушнiр пiдсвiдоме кинувся назад. Кiлька потокiв думок з ревiнням розривали його голову.
Ось уже на галявинцi виднiється високий вiз.
«А де ж буланi? Де буланi?»
Широко розплющенi очi блукають помiж деревами, по галявинцi i враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлiвають останнiм вiдблиском промiння.
Кушнiр, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошенiй осiннiй травi. Рожевий прикушений кiнчик язика темнiв i шершавiв прямо на виду. З-пiд тонкої шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих пiдковах пiдручного ще трiпотiли прожилки промiння.
Болючим зором Кушнiр ще раз оглянув коней i раптом побачив, що в простреленiм вусi борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась i струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока.
Беззвучно плачучи i розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих i ще трепетних коней.
L
– Дмитре, бери берданку – i гайда в лiс.
– Свириде Яковлевичу, що воно? – застигла Докiя бiля розчинених дверей.
– Двоногi вовки завелися. Треба облаву зробити.
– Ох!
Дмитро швидко одягнувся, зiрвав iз стiни берданку i рiшуче вийшов iз хати.
– Дмитре, сину! – покликала Докiя. Вiн рвучко обернувся назад, пiдiйшов до матерi, пригорнув її.
– Не бiйтесь, мамо… чого ви? – не знає, як заспокоїти, i раптом, перехилившись, цiлує її у голову. I Докiя обома руками вхопилась за серце, заточилась назад… Так само її перед своєю смертю поцiлував у голову Тимофiй. Лихi передчуття охопили i трусять всiм її тiлом.
– Дмитре!
– Не треба, мамо, уже обзивається невидима темiнь, заховавши i Мiрошниченка, i сина.
– Дмитре! – Хоче побiгти навздогiн i, мов пiдкошена, опускається на росяний морiг.
Спогади i картини завирували нею, немов течiя утлим човном.
З чорної далини виходить її Тимофiй i стрiчається iз сином аж бiля дiброви, куди щойно попрямував Мiрошниченко.
«Коли ж таке життя настане, що не буде ворогiв, не буде кровi i слiз, коли тiльки люди будуть жити на землi?» – Пiдводиться з холодної трави. Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволi натягає на себе катанку i, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босонiж прямує до лiсу.
З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчукiв хутiр, входить й яругу, налиту пругким вiтром i передзвоном роси».. До неї приглушено долiтає чийсь голос.
«Знову бiднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тiльки не норовить його вирвати з наших рук». – Скорiше прямує до рiдних голосiв, до рiдних людей.
В темрявi вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Пiдiйти до нього не посмiла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомiтно буде слiдкувати за всiм у лiсах.
Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко вiд глибокої болотистої яруги, перехопивши всi дороги, що йшли вiд села i парнi Сiчкаря.
Якось зразу закурiлись знизу лiси i сильнiше, немов перетягнутi струни, забринiли обважнiлi краплини. Пiд їхнiй перестук непомiтно задрiмав Полiкарп Сергiєнко, умостившись клубком на купинi пересохлого листу. I раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Вiд нього рiзко кинувся вбiк невисокий чоловiк. Переляканий Полiкарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потiм кинувся до Мiрошниченка.
– Побiг, побiг! – захекавшись, вказував рукою на захiд. Мiрошниченко по виразу обличчя Полiкарпа зрозумiв усе.
– Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.
Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетiв уперед. Здавалось, легко звиваючись помiж деревами, вiн навiть не торкався землi… Iще ривок – i на галявинi замаячiла неясно окреслена постать, що вбiгала в склепiння чорнолiсся.
Невiдомий обернувся, викинув руку вперед, i над головою Дмитра з свистом пролетiв свинцевий рiй. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радiстю помiчає, що вiн наздожене невiдомого.