– Свириде Яковлевичу! Найшов! – трiумфуючи, гукнув з повiтки Григорiй. У високо пiднесенiй руцi вiн тримав обрiз. Ще рум'яний од хвилювання, Мiрошниченко провiрив дуло австрiйського втинку. На сизiй плiвцi свiжого перегару видiлялась бугорками перепалена iржа.
– Заберiть бандита! – кивнув на Сiчкаря.
– Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, – тоскно ломилися губи багатiя. – Легше б було за гратами прохолоджуватися… Пусти з худобою попрощатися. Чи побоїшся?
– Що? Худоба дорожче сiм'ї?
– З сiм'єю ще побачуся – вона менi передачi носитиме… А конi ж заберете…
Тiнь жалостi затiпалася в сизих сiтчастих повiках, i ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися iржавими плямами.
– Степане, покинь. Не ний! – обрiзав Свирид Яковлевич. – I без тебе нелегко.
– Да, Степане, журбою не пособиш, – Iван Тимофiйович поклав руку на плече Кушнiра i собi зажурився.
Марiйка бiльше не могла витримати. Закривши рукою очi, пiшла подалi вiд чоловiкiв. У клунi на сiнi вона припала до Югини i заридала.
«Все життя горе женеться за нами».
Дочка охопила голову матерi, поклала її собi на колiна. Марiйка якось зразу, пiдсвiдоме, зрозумiла, що вже тепер не вона, а Югина мiцнiша за неї, що Югина мовчки потiшає її, як колись вона потiшала свою одиначку.
А в дворi на свiжозрубанiм деревi, пiд високими зорями, сидять троє чоловiкiв. Зрiдка перемовляться кiлькома словами i мовчать – думають.
– Найкращi конi… Найкращi конi… – зiтхає Кушнiр.
– Ще й Варивонового шпачка пiдстрелили. За один день…
Забуває Iван Тимофiйович, що йому треба заспокоювати прибитого горем Кушнiра. I зразу ж, пiдминаючи бiль, говорить твердiше, повiльнiше:
– Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде точити нашу кривавицю.
– Ну, хто ж мiг шпачка покалiчити? – вголос мiркує Свирид Яковлевич. – Варчук з Карпом в цей час на полi був, Денисенко свiй палац будував, Созоненки в крамницi людей обважували… Хитро замотався клубок.
– Найкращi конi… Найкращi конi…
– Не треба, Степане… Ще не такi у нас будуть конi. Ти зможеш викохати таких громоходiв, що по всiй нашiй землi i про тебе, i про них пролунає слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у тебе, в твоєму господарствi пропала худоба, вже повiк би iз злиднiв не вилiз. Готував би або заробiтчанську, або старецьку торбу i доживав би з нею вiка. А за нами наша радянська держава стоїть, в люди виводить нас. Колективне господарство – життя наше. I це – смерть куркулям. От i лютують вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачi скрутять нас в дугу. Це їм найбiльше потрiбно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогоднi село дiзналося про наше горе i сьогоднi селяни приносять чотири заяви до созу. Це не дрiбниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не такими дiлами ворочати будемо. Тiльки будь, Степане, борцем за нове життя, а не дрiбним власником, який, тiльки що-небудь трапиться, губить пiд собою увесь грунт…
– Спасибi за добре слово. Мене не зiгнеш спроста. А що тяжко на душi…
Не роздягаючись, всi троє пiшли спати у клуню. Iван Тимофiйович, морщачись i наперед пiдбираючи заспокiйливi слова, пiдiйшов до дружини за ковдрою.
«Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись», – з острахом торкнувся плеча Марiйки. Та здригнулась, зiтхаючи подала йому ще й рядна, подушки, кожух i тихо промовила:
– Iване, ти краще повкривай людей. Ночi ядернi тепер. А вам ще й їхати скоро до мiста… Ти не печалься, Iване…
– Марiйко… Марiє, – мiцно пригорнув до себе дружину.
LI
З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон i, вигинаючись, влетiв у широку заводську браму. Всi його платформи були навантаженi темносiрими кругляками подiльського фосфориту.
– З Приднiстров'я привезено, – пояснив Кушнiру i Бондарю високий технiк, увесь обсипаний фосфорним борошном.
Заводське подвiр'я, що пiдбiгло до мальовничої оболонi, було заставлене мiшками з суперфосфатом i величезними сулiями з сiрчаною кислотою. За високими корпусами заводу виднiлась легка напiвпрозора будiвля нещодавно збудованої беконної фабрики. Основа її вростала в лужину Побужжя, а дах впирався у небо золотою хмаркою саду.
Грохiт каменедробарок зразу ж оглушив i Бондаря, i Кушнiра. Попелястi кругляки з вищанням i скреготом лопались на половинки, розсипались на дрiбнi шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усi цехи. Технiк, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто починав сипати специфiчними термiнами: