– Нашi подiльськi кругляки мають найбiльше п'ятиоксидного фосфориту – до 37 процентiв. А пiщанi фосфорити у найкраших випадках мiстять у собi лише до 15 процентiв, глауконiтовi – до 25, а глинястi – до ЗО процентiв.
Увiйшли у другий цех, наповнений випарами.
Як у густому туманi, працювали бiля мiшалок робiтники. Вони на мить вiдривались вiд труб, якi струмували свiжим суперфосфатом, пiдбiгали до своїх гостей, вiталися з ними, наче з рiднею. Аж незручно було i Бондаревi i Кушнiревi: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повiтря обпалювало груди, немилосердно щемiли очi. Тут до Бондаря i Кушнiра пiдiйшли Недремний та Мiрошниченко.
– Тяжкувате у нас? – засмiявся Недремний, бачачи, як змiнились обличчя гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покритi димчастим пилом.
– Ох, i трудна ваша праця. I дихнути нема чим. Це не те що на полi. Думалось: бiля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату… Полюбити таку роботу – багато треба сили мати, – i Кушнiр з пошаною поглянув на Недремного.
– Не стiльки сили, як справжнє робiтниче серце. У нас робiтники люблять i гордяться своєю роботою. З неї i хлiб росте…
– Як нашi дiла? – звернувся Бондар до Мiрошниченка.
– Наче на добре йдуть.
В мiстi Свирид Яковлевич розгорнув шалену дiяльнiсть. Вiн оббiгав усi установи, що могли чимсь допомогти потерпiлому созу. I незабаром якось виходило, що їхнiй соз чи не найкращий на всю округу, тiльки начальство мало знає про це.
– Це все добре, а трактора не дамо, – твердо вiдрiзав йому замiсник завiдуючого окружного земвiддiлу.
– Чому? – холонучи запитав, бо вже кiлька разiв у думках бачив трактора на своїх полях.
– Машини ми даємо лише колективам.
– Дайте нам трактор, ми зразу ж i колектив заснуємо.
– Органiзуєте колектив, тодi поговоримо.
– Вiн у нас уже фактично заснований, – сам собi здивувався, як могли вирватись такi слова.
Але замiсник не хотiв слухати нiяких пояснень i прохань.
– Гаразд, – глухо промовив Свирид Яковлевич. – Коли я зможу застати завiдуючого?
– Його зараз в природi не iснує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, – подобрiшав: як старається чоловiк. Цей доб'ється свого.
Мiрошниченко ще зайшов до окружкому i довiдався, що сьогоднi на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пiзно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.
I яка ж була його радiсть, коли, тiльки переступивши кабiнет завiдуючого, вiн пiзнав за столом Анастаса Донелайтiса.
– Свирид Мiрошниченко! Отой, що до гармат залiзяки приробляє? – засмiявся Анастас i, накульгуючи, пiшов назустрiч старому друговi. Обнялись, поцiлувались.
– Скiльки лiт промайнуло, скiльки води утекло!
– А не старiє стара когорта, – всмiхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. – Ти такий i в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського бiля Дяковець приперли?
– Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахмiття i хотiли нас в Iвчанцi накрити? Ми саме тодi раки печерували.
– Пригадую, Свириде… Господарюєш тепер на своїй землi?.. Коли ж це я до свого Нiману доб'юся? – задумавсь на хвилину i додав: – Трактора вам дамо. Тiльки прийде перша партiя – присилаю вам найкращу… пчихалку.
Свирида Яковлевича аж пересмикнуло вiд цього слова.
– Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про «фордзона», його поки заведеш… От скоро ми побудуємо свої, вiтчизнянi, трактори, такi, як сама мрiя. Аж смiятиметься поле.
– Правду кажеш, – погодився Свирид Яковлевич…
Увечерi в заводському клубi вiдбулася зустрiч робiтникiв зi своїми гостями. Пiсля Мiрошниченка виступив голова завкому, а потiм Недремний прочитав листа старих кадрових робiтникiв до созiвцiв пiдшефного села:
«Надiємось, дорогi товаришi, що ви переборете всi труднощi, прямуючи свiтлим шляхом, накресленим Ленiним i Сталiним…
Ми, старi кадровi робiтники, бажаємо вам великих успiхiв у роботi i обiцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстернi для вас два плуги, два культиватори, зiбрати сiвалку…»
– Спасибi вам, спасибi вам, – тихо шепоче в президiї Степан Кушнiр, пильно вдивляється в обличчя робiтникiв.
Пiсля зборiв до созiвцiв пiдiйшов Недремний зi своїм небожем Михайлом Созiновим, рiдкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.
– Захотiлося Михайловi до вас поїхати. Вiн ще й села не бачив – з моєю сестрою увесь час у Києвi проживав.