Коли вiз порiвнявся iз дiвчиною, Iван Тимофiйович випередив Варивона:
– Здрастуй, Василино. Сiдай, пiдвеземо.
– Спасибi.
– Спасибi пiзнiше говорять, – вiдповiв Варивон. За мiстком Iван Тимофiйович повернув конi лiворуч, а Варивон з Василиною пiшли прозорими, по-осiнньому дзвiнкими сутiнками до лiсу. Коли минули останнi хати, узяв дiвчину за мiцну руку i не випускав її до самої греблi. Потiм дужим поривом пiдняв Василину на руки i понiс до саду.
– Пустiть, – заборсалась на парубочих грудях.
– Не пущу, бо люблю. Чуєш? – люблю, – припав устами до теплої щоки.
– Варивоне, пусти, бо кричати буду, – заговорила сердито, переходячи на «ти». – Батько вийдуть.
– I хай виходять. Скажи: любиш чи нi? Тодi пущу.
– Нi, не люблю, – усмiхнулася i поглянула, примружившись, на парубка. I Варивон в шаленому поривi пiдняв дiвчину вище своєї голови, потiм мiцно притис до грудей.
– Зразу ж, у недiлю, старостiв засилаю. Добре?
– Який та швидкий.
– А чого ж довго вiдкладати? Вiдкладений тiльки сир добрий, а дiвчина скиснути може…
– Ти знову своє.
– Ой, не буду. Таким уже бiс язичком наградив… Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, – i бережно пригорнув дiвчину, зацiловуючи її уста, щоки, лоб i очi.
LIV
Осiнь, як добра господиня, ходила од села до села, вiючи здоров'ям i величним задуманим спокоєм.
У високому небi пропливали журавлi. Прощаючись iз рiдним краєм, вони вже загубили срiбнi переливчастi сурми – в сумовитих голосах низько дзвенiла журлива мiдь. Ночами тривожились прибузькi луги, даючи притулок перелiтним птахам, а днi дивовижно пахнули доспiлими яблуками i лiсовою прив'ялою прохолодою.
Та нiщо не радувало Григорiя. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тiтка Дарка з лихою радiстю, манiрно скрививши побабченi уста, передала слова Югини, минули не лiченi днi, а довгi i безпросвiтнi роки. Стало немилим i своє подвiр'я, i парубочi гулянки, i друзi, i погожа осiнь, яку любив мiцною любов'ю, бiльше, нiж саму весну.
Злоба на Дмитра не заслiпила його: i себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весiлля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подiтися, мимоволi звернув на городи, а потiм пiшов до далекого лiсу.
В зеленкувато-голубiм небi човником пробивав дорогу мiсяць, далеко вирiзьблялися обриси одиноких дерев i чорною стiною стояла дiброва, перекочуючи плечима мармуровi брили хмарин. I, очищаючись од скверни, тягучих i болiсних накипiв, Григорiй так захотiв черпнути чистого кохання, що мимоволi зупинився, перебираючи в пам'ятi дiвчат, їхнi звички i вдачi. Не раз на собi зустрiчав погляди Софiї Кушнiр – допитливi, свiтлi i трохи насмiшкуватi.
«Що ж, вона хороша дiвчина. Ковтнула горя доволi у Варчука. Чом би й не посватати її?». Пiшов до хутора, сподiваючись, що побачить дiвчину.
Далеко в таємничому сяйвi засинiв великий будинок Варчука. На вiкнах кололося мiсячне промiння, за високим тином зразу загавкало кiлька собак.
Прислонившись до круглого стогу сiна, що стояв недалеко вiд загороди, прислухався до переднiчної тишi. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотiв пiти до лiсу, але, впiзнавши по мовi Сафрона i Карпа, не зрушив iз мiсця – вони увiйдуть у хвiртку, не доходячи до стогу.
– Вони люди хорошi. Господарi. Тiльки тобi, Карпе, коли оженишся, нi з ними, нi зi мною жити не годиться, – п'яно повчає Варчук свого сина, i Григорiй догадується, що вони йдуть вiд куркулiвни Олени Заятчук, до якої останнiм часом почав залицятися Карпо.
– А чого ж менi не можна нi з вами, нi з ними жити?
– Вiддiлитись треба. На своє господарство перейти, зменшити i мої i тестевi достатки.
– Для чого?
– Щоб менше пальцями тикали. А потiм вiрнi люди говорять, що дiло починається iз созiв, а далi на повну гуртову комунiю перейде.
– Теля iще десь, а вже з довбнею бiгаєте, – заточився на дорозi Карпо.
– Ти менi, батько твiй лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумнiшi за тебе говорили.
– Може… – притишує голос.
– А хоча б i так. Вiн коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, дiло розумiє… От нам i треба середняками ставати. Оженишся – зразу ж вiддiляю тебе.
– Багатiти не хочете? – смiється Карпо.
– Цить менi. За цiєю властю розбагатiєш.
– Будинок менi дасте?
– Захотiв. Сам збудуй такого, – незграбно втискається в хвiртку…
«Середнячки об'явились… Бiсiв Юхим iз води вийде сухим. Такий тобi проскочить i крiзь решето, i крiзь сито». Григорiй довго стояв пiд стогом, але Софiї не дочекався. I чим бiльше думав про неї, тим кращою ставала дiвчина, але приглушити попереднього роздратування, болю i смоктливої порожнечi не могла.