Вiддiлившись од взводу, Дмитро мiцно пружинить ногами слiпучi стремена i дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе прирiс до рослого жеребця.
– Риссю марш! – махнув рукою командир.
Дмитро, забуваючи за все, одним рухом нiг пускає коня уперед, а сам не вiдриває погляду од неширокої вулицi. Розгарячений кiнь уже бере галопом, i Дмитро з неприємнiстю вiдчуває, як у чистий дзвiн копит зрiдка вплiтається металевий перестук, начеб коваль вiдривчасто б'є молотком по ковадлу: заднi пiдкови досягають переднiх.
Наближаючись до бiлих стовпчикiв, Дмитро легко випростується i звичним рухом вихоплює з пiхов гостру шаблю.
Тонко свиснувши, криця заслiплює очi голубою блискавицею i, легко скоряючись непомiтному руховi зап'ястка, навскiс пiдтинає першу лозинку. Рiвно поруч iз стовпчиком гостро зрубаним кiнцем упав прутик, завмер на мить i похиливсь до сухої землi.
Примруженi очi швидко i гостро косують на двi сторони, i шабля, наздоганяючи зiр, легко стинає негустi ряди верболозу. З кожним ударом шаленiючи, вiдчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловiк.
Коли кiнь вискакує на широкий простiр, шабля сама красиво виривається з руки i летить у пiхви, гасячи слiпуче сяйво, що переливається i ломиться на вирiзаних долах. Пружне тiло з насолодою пiдводиться i опускається на сiдло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрiсний шепiт:
– Рубає ж чортяка, як ложкою орудує.
– Попадись такому, довiку макiтра не зростеться. Пiсля денних занять, викупавшись в неширокiй рiчцi з кам'янистим дном, Дмитро поспiшає до просторої ленiнської кiмнати вивчати пiдривну справу.
– О, за тобою i тут, значить, мiсця не захопиш, – пiдiйшов Варивон, тримаючи в руцi згорнений трубкою школярський зошит.
– Ледачий може й не захопити, – серйозно вiдповiдає, сiдаючи на сосновий ослiн, що iще вiяв бором i живицею. – Недарма ж прийшов червоноармiйський хлiб їсти. Чи як ти думаєш?
– Що правда, то не грiх, – погодився Варивон. – Вояцьке дiло треба, значить, як рiпу гризти. Без цього нам не обiйтися. Тiльки зобижаються на тебе кiннотники.
– На мене? – здивувався, насупився, пригадуючи i не можучи пригадати, чим би вiн мiг досадити своїм хлопцям.
– Авжеж не на мене, – звузив лукаво очi Варивон, i по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.
– Знову щось вигадав?
– Яке там вигадав. Усi iз вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Вiктор Снiженко, – кiннотник теж не з останнiх i до того ж голова супрунiвського созу.
– Рубака добрий. На конi сидить як вилитий i чоловiк хороший, – погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як лiпленими, бровами обличчя завжди зiбраного i тугого Снiженка.
– Ну от бачиш. Чоловiк хоч куди, а ти йому свиню, значить, пiдкладаєш.
– Мели, мели, може до чогось домелешся, – уже почав здогадуватися, про що має йти мова.
– От тобi й мели. З-пiд самого носа у чоловiка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортiв похожих.
– Ну, коли б не спiткнувся кiнь пiд Снiженком, може б i вiн одержав приз. Вояка – кругом шiстнадцять, – великодушно заступився за свого супротивника.
– За тобою похопишся. Руки в тебе самого мiсяця з неба б дiстали.
– Чи мiсяця дiстануть, чи нi – не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки.
– Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, i на подвiр'я не пустить, – i при згадцi про дiвчину Варивон подобрiв, просвiтлiв, усмiхнувся.
– Любить вона тебе?
– Я тобi й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бiдний, а вона… От, Дмитре, на дiвчину напав, без неї, значить, i життя не життям було б. Для неї б душу вийняв i на тарiлку положив би, бо є за що. – I чим довше Варивон розповiдав про Василину, тим бiльше хмурнiв i супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.
– В недiлю до перемiнникiв почали приходити i з'їжджатися жiнки, батьки та рiдня.
Дмитро i Варивон знали, що до них нiхто не прибуде. Забравшись у розкiшний липовий парк, що розташувався недалеко вiд дороги, полягали на сонцi, поговорили трохи, а потiм Дмитро вийняв топографiчну карту, розгорнув на травi i обоє з цiкавiстю почали вивчати «легенду» та розшифровувати мiсцевiсть рiдного Подiлля.
– Дмитре, ну, а ти по картi дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там бiс? – з прихованою повагою i недовiрою подивився на товариша, що на кожному кроцi виправляв його.
– З картою – i заблудить? Куди воно таке дiло годиться!