В цей час гнучкi й мiцнi руки перехопили Дмитра. Шарпнувся вiн, але вирватися не змiг.
– Ти чого розвоювався? – рiзко дивиться блiдий од хвилювання Вiктор Снiженко. На його високому лобi спухає i тремтить продовжня прожилка.
Дмитро, стихаючи, нiчого не вiдповiв; слiдкував за густолiссям, що закривало Григорiя. Звiдти незабаром пролунав гнiвний голос:
– Iдоле ти! Розбiйник з великої дороги! Була б у мене зброя – тодi помiрялись би, хто – кого. Послухав дурних язикiв i голову загубив. Не твоя у мене вдача!
– Поговори менi ще, – злiсно засичав, але останнi слова Шевчика зменшили його гнiв i ворухнули iскорку надiї, що i справдi, може, нiчого особливого не трапилось.
– Ти чого розвоювався? – вдруге перепитав Снiженко.
– Одного земляка заманулося провчити.
– Так шаблею захотiв провчити?
– А чого ж… iнструмент пiдходящий, – перекривились уста.
– I зарубав би? – ще сильнiше обрушується на нього Снiженко.
– Навряд. Але помережити спину синцями – помережив би… Не дивися так. Шабля ж i тупу сторону має.
– Ну й штучка ж ти, скажу тобi. Я й не знав, що стiльки сiльського iдiотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку – чоловiк – чоловiком, а роздивишся – свистун – свистуном.
– Ти менi не дуже свисти, бо за це i з тобою можу шаблю схрестити.
– Невже схрестив би? – злостиво примружився. – Ну й характер у тебе, скажу, як у норовистого коня. Куди там – ще гiрший.
– Добрий для мене буде.
– О, – насмiшкувато скривився Снiженко, – виплила поганенька власницька закваска: «Аби менi було добре». З такого «аби менi» знаєш, що виростає? Мовчиш?
– А що я тобi, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не розiрветься, а вiн…
– I хай порветься трохи, – промовив Снiженко. – Може, поганi корiнчики полопають, отi, що заважають тобi яснiше на свiт дивитися.
– Ти про що це?
– А про те саме. Про тi ворсини, з яких «аби менi» виростає.
– Так ти до кого мене рiвняєш? – знову спахнув Дмитро. – Ти життя моє знаєш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина моїм потом зросилася. Хлiб менi поперек горла не стане, бо в ньому нема зерна неправди.
– Хм. Я й не знав, що так умiєш говорити. Це ти красиво сказав, але через власницький тин не перескочив.
Напiвослiплий Дмитро рвучко вiдкинувся назад i гостро поглянув на Снiженка, який, збiльшуючись в очах, пружньо пiдводився на неспокiйному конi.
– Не тiльки один ти можеш сказати: хлiб менi поперек горла не стане, бо вiн потом пiдплив. Гляди, щоб цей пiт брудною калюжкою не став, коли огородишся ним вiд великого життя. Тодi зачервiєш, наче бур'янина на межi… Зараз ти вiдмахуєшся вiд мене своїми власними турботами, своєю працею. Добре працювати – велике дiло. Але цього мало для тебе, для мене, для Варивона, для нас, вихованих революцiєю, Жовтнем… От на змаганнях ти перемiг мене. Думаєш, позаздрив тобi? Нi. Правда, оберiгайся, щоб позаду не залишився. Кiнь мiй не завжди спотикатиметься.
– Постараюсь.
– Старайся, бо нелегко буде.
– Знаю.
– А коли побачив тебе, що почав пiдривне дiло вивчати – зрадiв. Чоловiк iз толком, подумав. От скажи: чому ти так за вiйськове дiло взявся?
– Що ж я, думаєш, крiт незрячий? – сердито заговорив Дмитро. – Не бачу, скiльки гадюк, i то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один Чемберлен виплодився на Заходi. Так що дати кiлька карбованцiв на ескадрилью «Наша вiдповiдь» – це крапля у морi. Воювати за мене дядя не буде. А я не той олов'яний .солдатик iз казки, якого рибина проковтнула – i хоч би тобi що. Боюсь, що мною навiки можна подавитись. Не знаю, яким був рубакою Богун, але покалiчать менi праву руку, то шаблю зумiю i в лiвiй тримати. Менi своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з тобою зараз буду говорити, коли ти не розумiєш, що в мене ось на душi робиться?
– Трохи розумiю, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу бачити. Ти розумiєш, як тобi зараз необхiдно ширше входити в життя, дiлами ворочати…
– Ну, знаєш, я в чини лiзти не хочу. Моє дiло мале: ори та сiй. Я тiльки трудiвник, справжнiй трудiвник.
– Довбня ти вперта, одноосiбник, – роздратовано вiдрiзав Снiженко. – А ти стань господарем землi. Чуєш, господарем, почесною людиною, що своїй рiднiй державi увесь талант, усю силу, усе серце вiддає. То коли вiйна буде – одне дiло, а зараз теж вiйна iде за соцiалiстичну перебудову всього нашого народного господарства. Без цього нi прожити, нi дихнути нам, нi оберегти надбань революцiї. Коли ти вчепишся в хвости своїх шкапин, то, гляди, цi самi чемберлени, гiрше турецької орди, i нас, i дiтей наших у ясир поженуть, немов отих чаєнят, в огнi попалять, залiзом усi кiсточки розчавлять… Ти бачиш, що зараз у нашiй країнi робиться? Як ми будуємося, ростемо, як промисловiсть пiдводиться, як робiтничий клас допомагає спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумiєш, як партiя, Сталiн нас виводять у яснi свiти? В цьому наше майбутнє. Ось де тепер i твоє мiсце, широке, як свiт. I подивись, Варивон Очерет без всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чуєш?