– Я тобi помiркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три днi усе зробиш? Iнiцiатор.
– Пiшов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, – раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, вiн в душi почував, що той багато йому чим зобов'язаний, i нiколи не сподiвався такої невдячностi.
«Ну, й чоловiчок!»
– А упораєшся? – запитав бiльш стримано.
– Упораюсь.
– Правду кажеш?
– Я тобi що – слова на вiтер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-iнакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає.
– Добре. Через три днi я приїжджаю з лiкарнi. Подивлюсь.
– Тьху на тебе! Потiм на мiсяць звалишся. Герой!
– I горе буде тобi, коли не виконаєш слова.
– Так ти що, менi, друговi своєму, бригадировi, не вiриш? Я тебе, можна сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смертi врятував, а це гiлляк не зумiю на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба.
– В iвчанцiв, напевне, поле, мов дiброва, стоїть, – нi одна снiжинка не розкотиться?
– Не додивився.
– Додивишся, коли нашi замети – перекотиполем розвiються.
– Ох i в'їдливий ти, як оса. Сказав тобi!.. – з серцем вiдрiзав Варивон.
Дмитро помовчав, слiдкуючи за рухливою пряжею сонячного промiння, що тремтiло i струмувало на воскових прожилках свiжої соснової пiдлоги. «Весна прямує». Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у задумi сiв на краєчок крiсла.
– Що, болить?
– Якийсь дiдько серце розпирає.
– Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять.
– Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не приїжджає.
– Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати.
– Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав.
– Ну, як ти собi хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слiдкує i як ти на медицину нападаєш. Марiя Iванiвна i так зобижається на наших односельцiв, що непосидющi такi. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич – вона тодi санiтаркою була – з усякими досвiдами не давав їй спокою. Словом, нiхто тебе без дозволу лiкаря не привезе.
– Ти привезеш.
– Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще прожив на свiтi. Саме на життя повернуло.
I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. «Саме на життя повернуло, – вiддалося у серцi: – це ж так пiсля довгої зими селяни, радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло».
– Це ти правду кажеш, – хитнув головою.
– Ще б неправду, – зручнiш умостився на крiслi Варивон. – Отак, коли працюєш, по шию своїми дiлами, значить, зайнятий, то все, здається, iде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дiвчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є грiх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад – ого-го яку дорогу ми пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс – складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу… Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, – все мiркую, як би такий урожай проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також.
– Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить. Снiгозатримування провiв…
– А ти помовч… Ет, i настрiй зiпсував – уже i говорити, значить, не хочеться, – аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання.
Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити, вiрно говорити, i так по-дурному обiрвати його думки.
– В завiдувача контрольно-насiнневої лабораторiї був? – запитав пiсля мовчання.
– Був. Зразу ж пiсля районної наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В колгоспникiв з Iвчанки, як побачили твоє насiння, аж очi загорiлись. А вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки нi в кого нема.
– Ну, так уже й нi в кого, – аж захвилювався, i рум'янець нерiвними смугами прорiзав жовтизну на щоках. – Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв – таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!