III
Вночi палата густiше пахнула мiцним розпареним настоєм лiкiв. Iнодi в тишi на низьких нотах сплескував окрик хворого i стихав, як дальнiй занепокоєний гомiн осiнньої хвилi.
Не спалось Дмитровi. Пожадливо вдихав рiзке повiтря, прислухався до туго нап'ятих поривiв вiтру, а перед очима коливалась i коливалась роботяща весна.
Вiн ждав її, як сама земля; радiв, угадуючи її легку, розгонисту ходу, i тривожився, хмурився, вiдчуваючи, що десь бiля самого обрiю причаїлися мертвотнi приморозки i круговерть суховiїв. Вони врiзалися не тiльки в колгоспнi масиви, а й в його тiло. I полегшено зiтхав, коли чорнi видiння змiнювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки.
Серед усiх думок найбiльше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький?
«Зерна такi, хоч на оберемок клади», – смiялися очi Варивона, i перед Дмитром знову пiднiмалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересiваючи до самого кореня сонячний дощ.
«А який же вiн, цей Навроцький? Чи зумiє по-справжньому дiлом повернути? Не огородиться од широкого свiту крихiтними вiкнами-дiляночками, як деякi завiдувачi хат-лабораторiй? Нi, не може такого бути. Нiяк не може».
Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невiдомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зрiднялась iз ним, як рiдняться солдати в бою. I радiсно було, що десь, зовсiм недалеко, за заснiженими шляхами, вiдкрився його однодумець зi своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; вiдкрився, мов нова зоря, тiльки свiт її не сотнi рокiв iшов до землi, а зразу ж проснувся радiсними i хвилюючими промiнцями.
I, вже засинаючи, твердо вирiшив: «Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як вiн господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити».
Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчi Дмитра.
Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей.
– Одужуєте, Дмитре Тимофiйовичу? – радiсно зустрiла його, i двi борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя.
– Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно.
– От i гаразд. У нашiй лiкарнi Марiя Iванiвна i мертвого поставить на ноги.
– А здорового з нiг звалить, – сказав жартома.
– От уже i не сподiвалася на вас! Ну, Дмитре Тимофiйовичу, на вас саме сонце не вгодить! Нiяк не вгодить! – так обурилася Ганна Петрiвна, що аж крапельки роси затремтiли на її верхнiй губi.
Будучи простою, малописьменною жiнкою, вона всiєю душею зрослася з лiкарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими вiд болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрiвни в якiйсь мiрi ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такi потрiбнi, вiрно угаданi слова, що перекручене, мов корiння, лице хворого з подивом починало м'якшати i розгладжуватися. I часто доводилося її чоловiковi, мовчазному рахiвниковi з сiльпо, до самої ночi сумирно простоювати в синюватому свiтлi коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокiйним, спiвучим голосом якусь покалiчену людину.
– Ганю, ти вже? – несмiливо питався, коли вона з утомленою усмiшкою боком виходила з палати.
– Тихше, Володю, – притискала короткий палець до вуст, i чоловiк злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який i зимою красувався квiтами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрiвни. «Велика моя жалiбниця», – любовно називав дружину, завжди почуваючи в душi перевагу її над собою…
– Ганно Петрiвно, та я пожартував, – Дмитро був нерадий, що вирвалися такi слова. – Вiрно – пожартував.
– Якiсь у вас жарти… утопленика, – почала трохи вiдходити.
– Це тому, що я топився. З водою вони влилися… Ганно Петрiвно, дайте менi мiй костюм.
– А це що за новi жарти? – знову обурилась.
– Менi треба у мiсто сходити… На одну часинку.
– Дмитре Тимофiйовичу, ви в своєму розумi? – в непiдробленому жасi округлились очi сестри.
– Та наче в своєму.
– Нi, доведеться таки вас показати невропатологу. Лiкували, лiкували чоловiка, поставили на ноги, а вiн за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тодi про нашу лiкарню скажуть? Ви подумали про це? Iдiть менi зараз в палату i чекайте обходу.
– А пiсля обходу дасте?
– Нi, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у мiстi? – перейшла на офiцiальний тон i зразу ж не втрималась на ньому: – Я сама пiду.
– Самi ви цього не зробите.