– От, розумiєш, непогано тепер дiла йдуть. Непогано. А серед цих перешкрябiв почуваєш, наче тебе догола роздягають серед бiлого дня. Догола! Вони тобi вiд короварнi зразу ж в душу вскочать i такого там понаходять, що сам себе не пiзнаєш. I то, все вони дуже швидко, швидко хочуть знати, щоб за годину їм i конi були готовi.
Проте навiть i кореспондентам важко було випросити в Кушнiра коней: завжди виїзнi на той час чогось хворiли або були в роз'їздi.
Любов до коней, а пiзнiше до машин, в нього була надзвичайна, i добре перепало Полiкарпу Сергiєнковi, що раз осмiлився назвати по-своєму лоша, коли голова колгоспу був у областi на нарадi. Приїхавши в село, Кушнiр зразу ж напався на конюха:
– Видумав, видумав! Не iм'я, а якийсь приший кобилi хвiст. Ти почуваєш, що таке кiнь? Це сила, краса, це хлiб наш. Ти подивись, як вiн голову тримає! Ти знаєш, що про коня товариш Ворошилов i товариш Будьонний писали?.. Тому колгоспнi конi завжди носили гучнi i спiвучi клички.
А машини сяяли кожною деталлю.
Свинарки й собi, знаючи слабiсть свого голови, раз звернулися до нього, щоб дав кiлька кличок поросятам. Але Кушнiр чомусь зрозумiв, що з нього вирiшили насмiятися, i не в жарт розсердився:
– Придумали мудриголови чорт батька знає що. Це буду я всяким добчинським-бобчинським назвиська пiдшукувати. Бач, як розледащiлись на фермi. Я вам так пiдкручу всi гвинтики i гайки, що швидко насмiшки витрусяться з голови. З своїх женишкiв, чортовi кукли, насмiхайтесь.
Свинарки так з нiчим i пiшли, але збiрне назвисько добчинськi-бобчинськi блискавично прилипло до поросят i пiшло гуляти по всьому селi. Навiть i в колгоспi, коли хтось що не так зробив, можна було почути: – Ех ти, Добчинський-Бобчинський. – I це вважалося одною з найпаскуднiших лайок.
Вирвати ж зайву копiйку в Кушнiра – це була марна i непосильна праця.
– Я не банк i не фiлiя банку. Не фiлiя. Грошi в мене державнi, а вони не люблять недержавного пiдходу. Так не люблять, як нива бур'янiв.
I Кушнiр при гарячiй пiдтримцi Григорiя Шевчика швидко розправився з усiма так званими активiстами, що крутилися бiля колгоспу в гонитвi за легкою копiйкою i доброю чаркою.
– Це не актив, а лежнi чортовi, ненаситна утроба. I поки вони будуть вертiтися i обжиратися бiля колгоспу – добра не жди. Роз'їдять, проп'ють, розкрадуть, згноять нашу кривавицю.
Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався i помилок. Так i зараз; вiн дав розпорядження вiддати краще виробленi землi передовикiв вiдсталим ланкам. Думалось – передовики i гiршу землю доведуть до пуття. Це розпорядження обурило кращi ланки, i Кушнiревi немало коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення…
– А ти що скажеш? – роздумливо похитав головою пiсля непривiтної мови Докiї.
– Самi знаєте, Степане Михайловичу, – захвилювалась Югина, аж краска зiйшла з лиця i на ньому затремтiли вигнутi сердечком ямки. – Нелегко, та радiсно високi врожаї дiстаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого скарбу. Мозолем i потом, i серцем пiдiймаєш той буряк. Цiле лiто кланяєшся сапцi, сонце опереджуєш в полi. I коли пiдтримують, допомагають, цiкавляться тобою – ще краще хочеться зробити. От вiзьму я колишнє – своє господарство. Добре ми всi працювали, а такої вiдради, як тепер, нiколи не знала: про тебе заговорили, твоя праця в кiнокартинах людей веселить i життя веселить. Хай iще ми небагато того дiла зробили, але вже i нам щасно на душi. Ранiше одна радiсть була: ти зiбрав гарний врожай. А тепер до неї ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках пiдносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. I треба бути пiчкурем чи безпросвiтним сиднем, щоб не зрозумiти цього…
Спасибi, що так свого голову возвеличила, – усмiхнувся Кушнiр, хоча й добре розумiв, що останнi слова не його стосуються.
– Ой, нi! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день i нiч працюєте в колгоспi, справно працюєте. Тiльки те, що нашим ланкам надiлили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу, особливо у нас, у жiнок, – всмiхнулась так, як часто умiла: неначе зверхньо глузувала сама iз себе.
I цi слова розвеселили Кушнiра.
– Так. Винен я, – погодився. – Тепер усiм, чим зможу, пособлятиму вам. Добрива трохи бiльше вiдпущу, не постидаюсь передати… Дуже вiрно ти, Югино, про людську радiсть сказала. Це таке дiло. Коли били мене за вiдставання колгоспу, ну, сидiв, прямо тобi, як у дерево защемлений. Голову в плечi вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш зробитися, щоб зовсiм не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали спинатись на ноги, по-iнакшому, веселiше на свiт, на людей дивишся. I голос в тебе впевненiшим стає, наче в диктора, що першим день починає. I хода твердiша. Вже й посмiятись з когось iз легкою душею можеш, i гримнути на когось не побоїшся… Що вам зараз потрiбно? Що?