– Вiрно, Дмитре! – аж зупинився Варивон. – Без колгоспу розтеклося б наше життя по чужих руках. Це на власнiй шкурi вiдчув, коли наймитував… Вибились тепер в люди… Ти знову, кажуть, iз Крамовим зчепився?
– Ну його… чорта кислоокого! – раптом розсердився Дмитро i для чогось взявся за остя, хоча iще не випливли на плесо.
– Як же так можна начальство крити? – начеб заступився за Крамового.
– Свинячий хвiст вiн менi, а не начальство. Я б таке начальство у три шиї гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив. Ох, уївся ж вiн менi в печiнки. Вiн тiльки що-небудь почне казати, а менi уся середина, як панчоха, вивертається.
– Чого ж, вiн непогано вмiє говорити.
– Насобачився. Та що б вiн не базiкав, я знаю одне: в нього янгольська розмова, та чортова думка. То чоловiк не наш.
– Це ти вже, значить, перебiльшуєш. Насолив вiн i тобi, i селу немало, але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди виступає.
– Хитрий лис. Умiє в очi оману пустити i словом, i видимiстю дiла. Ти не помiтив, що цей крамар тримається серед людей, як справжнiй пан. Яка бундючнiсть, пиха. Вiн ще й досi думає, що навколо нього самi дурнi, затурканi, скрученi злиднями дядьки, а вiн велике цабе.
– Така жилка є. Що ж – начальство.
– Та не це мене найбiльше обурює. Обурює те, що нiчого нема в нього святого. I коли вiн на зборах починає говорити про любов до своєї землi, Батькiвщини – це для мене такою образою вiє, що кулею вилiтаю з колбуду. Вiн так говорить цi слова, наче насмiхається з усього найдорожчого нам. А от по формi все правильно, всi слова рiвно лягають. Гучним реченням вiн таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях рiже. Тут тiльки душею фальш можна почути.
– Може й так, – погодився Варивон. – Я теж не раз почував, що так говорити про найдорожче не можна. Це насмiшкою звучить… За що ж вiн напав на тебе?
– За гречку. Захотiв, щоб я насiння своєї бригади змiняв на сортове. От i тут у нього все витримано по формi: мовляв, за пiдвищення врожаю, за гатункову гречку борюсь. А насправдi це одна досада нам. Я по зернинi вiдiбрав мiсцевi сорти, якi у нас найкраще родять. Ну й пiшла колотнеча… От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство, тричi неладне. Печiнки не гриз би собi, менше було б клопоту. Робив би потроху, та й годi.
– Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Вiдсидiтись за чиїмись плечима легше всього. А тобi за корою грiх заховуватися: землю знаєш як свої пальцi. Колгоспники поважають тебе. Тiльки мовчазний ти на людях страшно. Вовкуватий.
– Покинь ти менi проповiдь читати. I без тебе на душi оскомина ходить. Тут чоловiк до радостi, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очi приском печуть… Ти знаєш, як почав менi Крамовий мораль вичитувати, ледве витримав, щоб не потягнути його iстиком.
– Iще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу чорт зна куди можеш попасти.
Вiн менi наукою почав на людях очi пекти, а сам в тiй науцi як баран в книзi розбирається. Тiльки й щастя того, що добре говорити умiє, пiд усе пiдведе хитророзумнi висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й справдi, подивишся збоку, наче правильно чоловiк говорить.
– Чим же воно кiнчилось?
– «Я, – каже Крамовий, – викличу нашого зава хати-лабораторiї, i вiн тобi доведе, якi сорти треба сiяти». Найшли кого викликати, вiдповiдаю. Шевчик з якого часу на мене зуби точить. Ви контрольно-насiнньову лабораторiю запитайте…
– Викликали Григорiя? – зацiкавлено запитав Варивон i аж гребти перестав, щiльно притискаючи весло до обшивки.
– Викликали, – несподiвано усмiхнувся Дмитро. – Вислухав вiн Крамового, подивився поверх мене на стiну i почав тобi вичитувати, прямо наче iз книги: «У наших краях є кiлька мiсцевих популяцiй, що дають кращi врожаї, нiж вiдомi гатунки. Iз них ми будемо створювати високоврожайнi новi сорти. Товариш Горицвiт стоїть на вiрному шляху», – знову подивився поверх мене… Не сподiвався на такий захист… Тихше пiд'їжджай до берега. Ат, чортi Повiльнiше греби.
Пiсля необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, i розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому вiдсвiтi лiхтаря. Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну смугу води. Ось мiж чорним покрученим корiнням вiн помiчає витягнутий навскiс, грубим кiнцем до поверхнi, темний штурпак. Вiдчуваючи, як холоне всерединi, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає i раптом блискавичним ударом вганяє остя в глибiнь.